Всі ваші база належать Дж. К. Ролінґ.
1000 РЕВʼЮ ЗА 26 ДНІВ ЯХУ КРУТО СУПЕР! 30 ДНІВ 1189 РЕВʼЮ КОМБО І ЗБІЛЬШУЄТЬСЯ! ТАК! ЛЮДИ, ВИ НАЙКРАЩІ! ЦЕ СПАРТААААА!
Кгем.
Кварки третього покоління також називали “правда” і “краса” перед тим, як перемогли “верхній” і “нижній”. Мій день народження недалеко від Герміонового, і коли мені було одинадцять, я називав їх “правда” і “краса”.
Коли перша частина цього розділу була опублікована, я сказав, що якщо хто-небудь здогадається, про що йдеться в останньому реченні перед тим, як буде опубліковано другу частину, то я розповім їм решту сюжету всієї книжки.
Ніколи не знаєш, яка дрібна подія може зіпсувати хід твого геніального плану.
— Анна Ебот!
Пауза.
— ГАФЕЛПАФ!
— Сьюзен Боунз!
Пауза.
— ГАФЕЛПАФ!
— Террі Бут!
Пауза.
РЕЙВЕНКЛОВ!
Гаррі поглянув на свого нового однокласника, він хотів розгледіти обличчя, решта його не дуже цікавила. Гаррі досі намагався опанувати себе після зустрічі з привидами. Сумним, дійсно сумним, справді дійсно сумним було те, що схоже він почав опановувати себе знову. Це здавалося недоречним. Так, наче йому мав би бути потрібен хоча б день. Чи все життя. А може й взагалі ніколи.
— Майкл Корнер!
Довга пауза.
— РЕЙВЕНКЛОВ!
За кафедрою перед величезним головним столом стояла професорка Макґонеґел, що мала суворий вигляд і суворо роздивлялася довкола. Вона кликала учнів одного за іншим, хоча посміхнулася лише Герміоні й декільком іншим. За нею, у найвищому стільці за столом — більш схожому на золотий трон — сидів висохлий древній в окулярах, у нього була срібно-біла борода, що певно торкалася б підлоги, якби її було видно. Він доброзичливо спостерігав за сортуванням. Він виглядав настільки стереотипно, наскільки це взагалі можливо для Мудрого Старця, тільки не зі Сходу. (Хоча Гаррі був навчився ставитися з недовірою до стереотипних виглядів відколи зустрів професорку Макґонеґел і гадав, що та має ґелґотати.) Древній чарівник аплодував кожному розподіленому студентові, з непохитною усмішкою, що якимось чином здавалася наново щиро щасливою для кожного.
Ліворуч від золотого трону сидів чоловік з пронизливими очима й похмурим обличчям, що нікому не аплодував і якимось чином щоразу, коли Гаррі дивився на нього, той вже дивився у відповідь. Далі ліворуч був чоловік з блідим обличчям, що його Гаррі був бачив у Дірявому Казані, чиї очі роззиралися навколо натовпу, ніби в паніці, і здавалося, що він подеколи сіпається й смикається на стільці; З незрозумілої причини Гаррі постійно ловив себе на тому, що витріщався на нього. Ще ліворуч сиділи поряд три старі відьми, які ніби не були зацікавлені учнями. Праворуч від золотого стільця була повновида відьма середнього віку в жовтому капелюсі, що аплодувала кожному учневі крім слизеринців. Далі був крихітний чоловік з пишною білою бородою, що стояв на стільці й аплодував кожному учневі, проте усміхався лише рейвенкловцям. А останнім праворуч було щось величезне, що займало стільки ж місця, скільки й три менші істоти, вітало їх всіх після того, як вони зійшли з потяга, й називало себе Геґрідом, ключником і охоронцем дичини.
— А чоловік, що стоїть на стільці — це вихователь Рейвенклову? — прошепотів Гаррі до Герміони.
Вперше Герміона не відповіла на його питання миттєво; вона переминалася з ноги на ногу, витріщалася на Сортувальний Капелюх, і так енергійно вертілася, що Гаррі гадав, що вона може покинути підлогу.
— Так, це він, — сказала одна зі старост, що були з ними, молода дівчина в одязі синього кольору Рейвенклову. Міс Клірвотер, якщо Гаррі правильно запамʼятав. Її голос був тихим, проте явно гордим. — Це професор чарів Гоґвортсу, Філіус Флитвік, найбільш обізнаний викладач замовлянь з нині живих, чемпіон дуелянт у минулому-
— А чого він такий низький? — прошипів учень, імʼя котрого Гаррі не міг пригадати. — Він напівкровка?
— Професор і справді має ґоблінів у предках… — обдарувала його крижаним поглядом молода пані староста.
— Що? — мимоволі сказав Гаррі, через що Герміона й чотири інших учні цикнули на нього.
Тепер вже Гаррі отримав на диво загрозливий погляд від старости Рейвенклову.
— Тобто… — прошепотів Гаррі. — Не те щоб у мене якісь проблеми з цим — просто — тобто — як таке можливо? Не можна просто змішати два різних види разом й отримати життєздатних нащадків! Має вийти мішанина генетичних інструкцій для кожного органа, що є різним у двох видів — це ніби намагатися побудувати, — у них немає автівок, отже не вийде використати аналогію переплутаних частин схем двигунів, — напівкарету напівчовен чи щось…
Рейвенкловська староста досі дуже суворо дивилася на Гаррі.
— А чому не можна побудувати напівкарету напівчовен?
— Тсс! — тсснув інший староста, хоча рейвенкловська відьма й так розмовляла тихо.
— Я маю на увазі… — сказав Гаррі ще тихіше.
Він намагався вигадати, як запитати, чи ґобліни походять від людей, чи еволюціонували від спільного з людьми предка, наприклад “Homo erectus”, або ґоблінів створили з людей якимось чином — якщо, ну, вони досі генетично люди під спадковим заклинанням, що його магічний ефект зменшується, якщо лише один з батьків був “ґобліном”, що пояснило б як можливо схрещення, і тоді ґобліни не є неймовірно цінним другим спостереженням щодо того, як виник інтелект у якомусь виді, крім “Homo sapiens”. Тепер, коли Гаррі про це замислився, ґобліни з Ґрінґотс не здавалися справді незбагненними, нелюдськими інтелектами, зовсім не як Дірдір чи Папетіри.
— Я маю на увазі, гаразд, звідки ґобліни взялися?
— З Литви, — неуважно прошепотіла Герміона, її очі невідривно дивилися на Сортувальний Капелюх.
Тепер Герміона отримала усмішку від пані старости.
— Забудьте, — прошепотів Гаррі.
— Ентоні Ґольдштейн! — покликала з-за кафедри професорка Макґонеґел.
— РЕЙВЕНКЛОВ!
Поряд з Гаррі, Герміона аж підстрибувала на кінчиках пальців ніг, кожного стрибка вона відривалася від землі.
— Ґреґорі Ґойл!
Запала довга, напружена тиша під Капелюхом. Майже на хвилину.
— СЛИЗЕРИН!
— Герміона Ґрейнджер!
Герміона вирвалася й побігла стрімголов до Сортувального Капелюха, взяла його й з силою натягнула старий перелатаний виріб з тканини на голову, через що Гаррі здригнувся. Це Герміона була пояснила йому про Сортувальний Капелюх, проте вона точно не ставилася до нього як до незамінного, життєво важливого вісімсотрічного артефакту забутої магії, що невдовзі використає складну телепатію на її розумі, і не схоже, щоб він був у гарному фізичному стані.
— РЕЙВЕНКЛОВ!
І якщо вже про непослідовність. Гаррі не розумів, чому Герміона так хвилювалася. У якому химерному альтернативному всесвіті цю дівчину не відсортують до Рейвенклову? Якщо Герміона Ґрейнджер не потрапляє до Рейвенклову, то взагалі немає сенсу в існуванні гуртожитку Рейвенклов.
Герміона підійшла до рейвенкловського стола й отримала старанні оплески. Гаррі було цікаво, оплески були б гучнішими чи тихішими, якби вони мали бодай уявлення про те, суперника якого рівня вони вітають за своїм столом. Гаррі знав, що пі дорівнює 3.141592, адже точності до мільйонної достатньо для більшості практичних задач. Герміона знала сотню цифр пі, адже стільки цифр було надруковано наприкінці її підручника з математики.
Невіл Лонґботом пішов до Гафелпафу, чому Гаррі був радий. Якщо це дійсно був гуртожиток вірності й товариства, взірцем чого він мав бути, то гуртожиток надійних друзів буде Невілу дуже корисним. Кмітливі діти до Рейвенклову, злі діти до Слизерину, ті, хто мріють стати героями — до Ґрифіндору, а всі, хто справді працює йдуть до Гафелпафу.
(Хоча Гаррі правильно був зробив, що спочатку проконсультувався зі старостою Рейвенколву. Молода дівчина навіть не відірвалася від своєї книжки, і не впізнала Гаррі, просто виставила паличку в напрямку Невіла й пробурмотіла щось. Після цього Невіл спантеличено поплентався до пʼятого вагону з голови й четвертого купе ліворуч, де й справді знайшов свою жабу.)
“Драко Мелфой!” пішов до Слизерину, і Гаррі трохи полегшено видихнув. Це нібито було безсумнівним, проте ніколи не знаєш, яка дрібна подія може зіпсувати хід твого геніального плану.
Професорка Макґонеґел покликала “Селі-Ен Перкс!” і від групки дітей відділилася бліда тендітна дівчинка, що мала на диво ефемерний вигляд — ніби вона може загадково зникнути щойно ти припиниш на неї дивитися, і ніколи більше не побачиш її, та й навіть не згадаєш про неї.
А потім (з так сильно стриманим занепокоєнням у голосі, що треба було знати її справді добре, щоб помітити його) Мінерва Макґонеґел глибоко вдихнула й покликала “Гаррі Поттер!”.
Раптом у залі запанувала тиша.
Усі розмови припинилися.
Усі очі витріщилися на нього.
Вперше в житті Гаррі відчув, що в нього є можливість пережити страх сцени.
Гаррі негайно придушив це відчуття. Він має призвичаїтися до натовпів людей, що витріщаються на нього, якщо хоче жити в магічній Британії, чи взагалі-то досягти чогось цікавого в житті. Він зафіксував впевнену й підробну усмішку на обличчі, підняв ногу й зробив крок уперед…
“Гаррі Поттер!” — кричав голос Фреда чи Джорджа Візлі, а потім “Гаррі Поттер” крикнув інший близнюк Візлі, і за мить весь ґрифіндорський стіл, а невдовзі й велика частина рейвенкловського й гафлпафського підхопили крик.
— Гаррі Поттер! Гаррі Поттер! Гаррі Поттер!
І Гаррі Поттер пішов уперед. Надто повільно, як він зрозумів коли почав рух, проте вже було запізно змінювати швидкість — це виглядало б незграбно.
— Гаррі Поттер! Гаррі Поттер! ГАРРІ ПОТТЕР!
Хоч вона надто добре уявляла, що побачить, Мінерва Макґонеґел повернулася, щоб подивитися на решту головного столу.
Трелоні несамовито обмахувала себе, Флитвік зацікавлено спостерігав за подіями, Геґрід плескав, Спраут суворо дивилася, Вектор і Сіністра були приголомшені, а Квірел по-дурному дивився в нікуди. Албус доброзичливо всміхався. А Северус Снейп, вчепився побілілими пальцями у свій порожній келих для вина так сильно, що срібло повільно деформувалося.
Гаррі Поттер широко всміхнувся, вклонився в один бік, потім в інший дорогою між чотирма столами гуртожитків, йдучи гордою ходою, ніби принц, що отримує в спадок замок.
— Врятуй нас ще від декількох Темних Лордів! — вигукнув один з близнюків Візлі, а потім інший крикнув. — Особливо, якщо вони професори! — цю фразу зустрів регіт з усіх столів, крім слизеринського.
Губи Мінерви стиснулися в білу лінію. Вона ще поговорить з Пострахами Візлі щодо цієї останньої частини, дарма вони думають, що вона безсила через те, що сьогодні перший день навчального року, і Ґрифіндор не має очок, які б можна було зняти. Якщо їм начхати на відпрацювання, вона вигадає щось інше.
Потім, раптово затамувавши подих від жаху, вона поглянула в бік Снейпа: звісно, він мав розуміти, що маленький Поттер і гадки не мав, про кого йшлося…
Вираз обличчя Северуса перетнув межу люті й набув відрадної байдужості. Легка усмішка грала на його губах. Він дивився в бік Гаррі Поттера, а не ґрифіндорського стола, а його руки досі стискали пожмакані рештки того, що колись було келихом для вина.
Гаррі Поттер йшов уперед з непорушною усмішкою, почуваючись всередині добре та трохи жахливо водночас.
Люди плескали йому за те, що він здійснив, колу йому був лише рік. За те, що він навіть не довів до кінця. Десь там, якимось чином, Темний Лорд досі був живий. Чи вітали б вони його так само радісно, якби знали про це?
Проте силу Темного Лорда вже було знищено одного разу.
І Гаррі захистить їх знову. Якщо пророцтво дійсно існувало, і в ньому дійсно про це йшлося. Ну, насправді, незалежно від того, що стверджує якесь кляте пророцтво.
Всі ці люди вірили в нього та підтримували його — Гаррі не міг допустити, щоб все це було дарма. Спалахнути та згаснути, як багато інших юних вундеркіндів. Бути розчаруванням. Зазнати невдачі, не виправдати репутації символу Світла, хай там як він її отримав. Він безперечно, безумовно, хай скільки часу на це потрібно, навіть якщо це його вбʼє, виправдає їхні сподівання. А згодом він перевершить ці сподівання, і люди, згадуючи минуле, дивуватимуться, що очікували від нього так мало.
— ГАРРІ ПОТТЕР! ГАРРІ ПОТТЕР! ГАРРІ ПОТТЕР!
Гаррі пройшов останні кроки до Сортувального Капелюха. Він вклонився Ордену Хаосу за ґрифіндорським столом, потім повернувся й вклонився іншій частині зали, і зачекав, доки оплески й хихикання вщухнуть.
(У той же час йому було цікаво, чи Сортувальний Капелюх справді був притомним, тобто усвідомлював свою свідомість, і якщо так, то чи достатньо йому було розмовляти з одинадцятирічними раз на рік. Пісня ніби підтверджувала це: О, я Сортувальний Капелюх, і в мене все гаразд, я сплю весь рік і працюю лише раз…)
Коли в кімнаті знову запала тиша, Гаррі сів на ослінчик і обережно поклав собі на голову вісімсотрічний телепатичний артефакт забутої магії.
Думаючи, якомога сильніше: Не сортуй мене одразу! У мене є питання, які я маю поставити тобі! Чи забуттятили мене? Чи сортував ти Темного Лорда, коли він був дитиною, і чи можеш ти мені розповісти про його слабкі місця? Чи можеш ти сказати мені, чому я отримав сестру палички Темного Лорда? Чи привʼязаний привид Темного Лорда до мого шраму й тому я такий злий подеколи? Це найважливіші питання, проте якщо в тебе є ще трохи часу, чи можеш ти мені сказати щось про те, як віднайти забуті магії, що дозволили створити тебе?
І в тиші свідомості Гаррі, там де раніше завжди звучав лише один голос, зʼявився другий, незнайомий голос, що безсумнівно був збентеженим:
— От лихо. Такого ще ніколи не траплялося…