Тпру. Представник літературного агента Ролінґ сказав, що Ролінґ не проти існування фанфіків, доки ніхто не вимагає за них плату, і всім зрозуміло, що оригінальні права належать їй? Це так класно з її боку. Отже дякую вам, ДжКР, і нехай прийде царство твоє.
Мені хочеться заявити, що певні частини цього розділу не мають на меті знущатися. Я не маю зуба, розповідь просто сама пишеться, і коли ти починаєш кидати ковадла на персонажа, зупинитися важко.
Декілька рецензентів питали, наука в цьому творі справжня чи вигадана. Так, вона справжня, якщо ви подивитися в мій профіль, то побачите посилання на певний сайт не про художню літературу, де ви можете навчитися взагалі-то всьому, що знає Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес і навіть більше. (примітка перекладача: гадаю, йдеться про https://wiki.lesswrong.com/wiki/Sequences)
Дуже дякую всім рецензентам. (Особливо Darkandus на Viridian Dreams, за на диво стимулюючий коментар “Легені й чай не створені для взаємодії”).
— Твій тато майже такий саме класний, як мій.
Губи Петунії Еванс-Веррес тремтіли, а очі були наповнені сльозами, коли Гаррі обійняв її на рівні поясу на платформі девʼять вокзалу Кінґс-Крос.
— Ти впевнений, що не хочеш, щоб я пішла з тобою, Гаррі?
Гаррі поглянув на свого батька Майкла Верреса-Еванса, що цілковито відповідав стереотипу непохитний-проте-гордий, а потім знову на матір, що була доволі… розклеєною.
— Мамо, я знаю, що ти не дуже полюбляєш чаклунський світ. Ти не зобовʼязана зі мною йти. Чесно.
Петунія здригнулася.
— Гаррі, ти не маєш турбуватися про мене, я твоя матір, і якщо тобі потрібно, щоб хтось-
— Мамо, я буду сам у Гоґвортсі місяці й місяці. Якщо я не можу впоратися із залізничною платформою самостійно, то краще про це дізнатися якомога раніше, щоб ми могли скасувати все, — він стишив голос до шепоту. — Крім того, мамо, вони всі мене тут люблять. Якщо в мене виникнуть будь-які проблеми, мені достатньо буде просто зняти це з голови, — Гаррі вказав на спортивну повʼязку від поту, що прикривала його шрам, — і мені нададуть набагато більше допомоги ніж я зможу прийняти.
— О, Гаррі, — прошепотіла Петунія. Вона опустилася на коліна й сильно обійняла його, цього разу їхні обличчя були на одному рівні, вони торкалися щоками. Гаррі відчував її нерівне дихання, а потім почув, як вона не втримала приглушеного схлипування. — О, Гаррі, я люблю тебе, завжди памʼятай про це.
Ніби вона боїться, що ніколи більше не побачить мене, — спало Гаррі на думку. Він знав, що це може бути правдою, проте не знав, чому мама так боїться.
Тому спробував здогадатися.
— Мамо, ти ж знаєш, що я не перетворюся на твою сестру лише через те, що вивчатиму магію, так? Я використаю будь-які чари, які попросиш — якщо зможу, звісно — чи якщо ти хочеш, щоб я не користувався магією біля дому, я й це зроблю, я обіцяю, що не дам магії стати між нами-
Міцні обійми обірвали його слова.
— У тебе добре серце, — прошепотіла мати в його вухо. — Дуже добре серце, синку мій.
Гаррі трішки розчулився.
Мати відпустила його, і він підвівся. Вона дістала хустинку з сумочки, і тремтячою рукою приклала її навколо очей до макіяжу, що вже почав текти.
Про те, щоб батько супроводжував його до магічної частини станції Кінґс Крос не могло бути й мови. У тата були проблеми з тим, щоб навіть подивитися прямо на валізу Гаррі. Магія — це щось у крові, а в Майкла Верреса-Еванса цього не було ані краплі.
Отже натомість батько прочистив горло.
— Хай щастить у школі, Гаррі, — сказав він. — Як гадаєш, я купив тобі достатньо книжок?
Гаррі був пояснив батькові про те, що це з його точки зору може стати нагодою зробити щось справді революційне й важливе, і професор Веррес-Еванс був кивнув, і відправив на смітник свій надзвичайно завантажений розклад на цілих два дні, щоб піти на “найбільший рейд по книгарнях зі вживаними книжками”, що потребувало заїзду до чотирьох міст і призвело до появи тридцяти коробок наукових книжок, які тепер чекали в печерному рівні валізи Гаррі. Більшість книжок можна було придбати за фунт чи два, проте деякі з них — безсумнівно ні, наприклад найновіший “Довідник з хімії й фізики” чи всі томи “Британської енциклопедії” 1972 року. Тато намагався був не дати Гаррі побачити суми на касових апаратах, але Гаррі розумів, що батько мав витратити принаймні тисячу фунтів. Гаррі був сказав татові, що розплатиться, щойно зʼясує, як обміняти золото чарівників на маґлівські гроші, а тато сказав був йому піти й стрибнути в озеро.
І тоді батько був запитав його: Як гадаєш, я купив тобі достатньо книжок? Було очевидним, яку відповідь хоче почути тато.
Гаррі чомусь охрип.
— Книжок достатньо не буває, — повторив він гасло родини Верресів, і тато присів поряд з ним, щоб швидко й твердо обійняти його. — Проте ти безперечно спробував, — сказав Гаррі, і йому знову забракло повітря. — Це була дійсно, дійсно, дійсно гарна спроба.
Тато випростався.
— Отже… — сказав він. — А ти бачиш платформу девʼять і три чверті?
Вокзал Кінґс Крос був величезним і жвавим, стіни й підлоги були бруковані звичайною забрудненою плиткою. Там було повно звичайних людей, що поспішали у своїх звичайних справах, вели звичайні розмови, і все це призводило до дуже дуже гучного звичайного шуму. Вокзал Кінґс Кросс мав девʼяту платформу (на якій вони стояли) і десяту (зовсім поряд), проте між девʼятою й десятою платформами не було нічого, крім невеличкої перегородки, що не дуже надихала. Яскраве світло зі скляного даху наочно демонструвало повну відсутність бодай якоїсь платформи девʼять і три чверті.
Гаррі роздивлявся навколо, доки не заболіли очі, ну ж бо, зір мага, нуж бо, зір мага, проте зовсім нічого не зʼявилося. Він подумав, може дістати паличку й помахати нею, проте професорка Макґонеґел попереджала його, щоб він не використовував паличку. Крім того, якщо знову буде злива різнокольорових іскор, то його можуть заарештувати за феєрверки всередині вокзалу. І це якщо припустити, що паличка не вирішить зробити щось інше, на кшталт підірвати весь Кінґс Крос. Гаррі лише поверхово ознайомився зі шкільними підручниками (хоча навіть це ознайомлення було достатньо химерним) у спробі дуже швидко визначити, які саме наукові книжки купувати протягом наступних 48 годин.
Добре, у нього була — Гаррі поглянув на годинник — ціла година, щоб розібратися, адже йому треба бути в потязі об одинадцятій. Можливо, це був еквівалент тесту на IQ, щоб дурні діти не могли стати чарівниками. (А скільки додаткового часу ти собі давав визначало твою відповідальність, яка є другим найважливішим фактором для успіху в навчанні.)
— Я розберуся, — сказав Гаррі батькам, що все чекали. — Це мабуть якась перевірка.
Тато насупився.
— Гм… може пошукаєш стежинку з багатьох відбитків, що ведуть у якомусь безглуздому напрямку-
— Тату! — сказав Гаррі. — Припини! Я ще навіть не спробував розібратися самостійно! — і що найгірше, це була дуже гарна порада.
— Пробач, — вибачився батько.
— Ем… — сказала мати Гаррі. — Я гадаю, що вони не роблять такого з учнями, а ви? Ти впевнений, що професорка Макґонеґел тобі нічого про це не казала?
— Її щось могло відволікти, — сказав Гаррі не подумавши.
— Гаррі! — прошипіли тато й мама в один голос. — Що ти накоїв?
— Я, е… — Гаррі ковтнув слину. — Слухайте, у нас зараз немає на це часу-
— Гаррі!
— Я серйозно! У нас зараз немає на це часу! Адже це дійсно довга історія, а мені треба розібратися, як потрапити до школи!
Мати закрила обличчя рукою.
— Наскільки все погано?
— Я, ем, — Я не можу про це розмовляти заради національної безпеки, — приблизно вдвічі менш погано, ніж “інцидент під час наукового проекту”.
— Гаррі!
— Я, е… О, дивіться, там якісь люди з совою, я піду запитаю в них, як сісти на потяг! — і Гаррі побіг від своїх батьків до вогненно рудої родини, його валіза самостійно поплазувала за ним.
Пухкенька жіночка дивилася на нього, доки він підходив.
— Вітаю, любий. Вперше до Гоґвортсу? Рон також новенький, — а потім вона пильно поглянула на нього. — Гаррі Поттер?
Четверо хлопців і руда дівчинка, і сова — усі розвернулися й завмерли на місці.
— Ну як же так! — не витримав Гаррі. Він був планував представлятися як Гаррі Веррес принаймні доки не потрапить до Гоґвортсу. — Я ж купив повʼязку від поту й все таке! Як ви дізналися, хто я такий?
— Так, — сказав тато Гаррі, що підійшов з-за Гаррі широкими легкими кроками, — звідки ви дізналися, хто він? — у його голосі чулася явна погроза.
— Ми бачили тебе в газетах, — сказав один з двох ідентичних близнюків.
— ГАРРІ!
— Тату! Все не так! Це через те, що я переміг Темного Лорда Відомо-Кого, коли мені був один рік!
— ЩО?
— Мама може пояснити.
— ЩО?
— Ем… Майкле, любий, є деякі речі, якими я вирішила, що найкраще буде не турбувати тебе, аж дотепер-
— Перепрошую, — сказав Гаррі рудоволосій родині, яка вся витріщалася на нього, — проте я був би дуже вдячний, якби ви могли сказати мені, як потрапити до платформи девʼять і три чверті прямо зараз.
— А, — сказала жінка. Вона підняла руку й вказала на стіну між платформами. — Просто йди до турнікета між девʼятою й десятою платформами. Не зупиняйся і не бійся, що наскочиш на нього, це дуже важливо. Якщо переживаєш, то найкраще взяти й побігти.
— І в жодному разі не думай про слона.
— Джордже! Не зважай, Гаррі, любий, немає жодної причини не думати про слона.
— Я Фред, мамо, а не Джордж-
— Дякую! — сказав Гаррі й одразу побіг до турнікета-
Хвилиночку, це не спрацює якщо я не повірю?
Ось у таких випадках Гаррі ненавидів свій розум за те, що той працює достатньо швидко, щоб усвідомити, що саме в цьому випадку були доречні “обґрунтовані сумніви”, тобто, якби він почав думати, що пройде крізь перегородку, то все було б гаразд, тільки от тепер він хвилювався, чи достатньо він вірить, що пройде через перегородку, що означало, що він і справді хвилювався, чи не вдариться він об неї-
— Гаррі! Повернись сюди, я чекаю пояснень! — це був його тато.
Гаррі заплющив очі й проігнорував усе, що знав про виправдану достовірність, і просто спробував дуже сильно повірити, що він пройде крізь перегородку, і…
…звуки навколо змінилися.
Гаррі розплющив очі, і різко зупинився, він почувався дещо брудним через те, що свідомо змусив себе повірити в щось.
Він стояв просто неба на яскравій платформі поряд з єдиним величезним потягом, чотирнадцятьма довгими вагонами, які завершувалися масивним паротягом з багряного металу з високим димарем, що загрожував смертю якості повітря. На платформі вже було трохи людно (хоча Гаррі прийшов за цілу годину); десятки дітей з батьками товпилися навколо лавок, столів і різноманітних вуличних торговців та прилавків.
Без жодних сумнівів, цього всього на вокзалі Кінґс Крос не було, а також там не вистачило б місця, щоб приховати це все.
Добре, отже або (а) я просто телепортувався в якесь геть інше місце (б) вони можуть складати простір без жодних проблем або (в) вони просто ігнорують усі правила.
За ним почувся звук ковзання, Гаррі обернувся й побачив, що його валіза дійсно слідує за ним на своїх маленьких щупальцях з кігтями. Очевидно, для своєї чарівної мети, його валіза також впоралася повірити з достатньою силою, щоб пройти через турнікет. Насправді це непокоїло, коли Гаррі замислився.
За мить, наймолодший рудий хлопець пройшов через залізну арку (залізна арка?) бігом, він тягнув валізу за собою на мотузці і ледь не зіткнувся з Гаррі. Гаррі, що почувався дурним через те, що залишався на місці, швидко почав рухатися геть від місця прибуття, а рудий хлопець пішов за ним, він тяжко тягнув мотузку, щоб не відставати. За мить, біла сова пролетіла через арку й присіла на плечі хлопця.
— Кге, — сказав рудий хлопець, — ти справді Гаррі Поттер?
Скільки можна.
— У мене немає логічного методу знати напевно. Батьки виховали мене вірити, що мене звуть Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес, і багато людей стверджують, що я схожий на своїх батьків, я маю на увазі інших моїх батьків, проте, --- Гаррі спохмурнів, коли усвідомив, — наскільки мені відомо, легко можуть існувати закляття, щоб змінити зовнішність дитини на потрібну-
— Е… Що, друже?
Цей не йде до Рейвенклову, як я розумію.
— Так, я Гаррі Поттер.
— Мене звуть Рон Візлі, — сказав високий худий ластатий хлопець з довгим носом і простягнув руку, яку Гаррі ввічливо потиснув, доки вони йшли. Сова привіталася з Гаррі дивно точним і чемним уханням (насправді більше скидалося на звук “ііг”, що здивувало Гаррі).
Саме тоді Гаррі зрозумів, наскільки близька катастрофа.
— Секундочку, — сказав він Рону й відкрив одну з шухляд валізи. Ту, в якій мав бути його зимовий одяг, якщо він правильно памʼятав… Так і було… І тоді знайшов найлегший зі своїх шарфів, під зимовим пальтом. Гаррі зняв свою повʼязку, і якомога швидше обмотав шалик навколо обличчя. Було трохи спекотно, особливо враховуючи, що було літо, проте Гаррі міг це витримати.
Потім він закрив шухляду, витягнув іншу й дістав чорну чаклунську мантію, яку натягнув через голову, адже тепер він був поза територією маґлів.
— Ось, — сказав Гаррі. Звук був трохи приглушений через шарф на його обличчі. Він обернувся до Рона. — Ну як я? По-дурному, знаю, проте чи можна в мені розпізнати Гаррі Поттера?
— Е, — сказав Рон. Він закрив рота, що перед тим був відкритим. — Не думаю, Гаррі.
— Дуже добре, — сказав Гаррі. — Втім, щоб вся ця зарядка не втратила сенс, ти відтепер називатимеш мене, — Веррес вже може не спрацювати, — містер Спу.
— Добре, Гаррі, — невпевнено сказав Рон.
У цьому хлопцеві Сили не спостерігаю я.
— Називай… мене… містер… Спу.
— Гаразд, містере Спу, — Рон затнувся. — Я не можу, через це я почуваюся дурним.
Це не просто почуття.
— Добре. Сам вибери імʼя.
— Містер Гармата, — одразу сказав Рон. — На честь “Гармат із Чадлі”.
— А… — Гаррі знав, що страшенно пошкодує, що поставив це питання. — Хто такі ці “Гармати із Чадлі”
— Хто такі “Гармати із Чадлі”? Усього лише найдивовижніша команда за всю історію Квідичу! Так, вони посіли останнє місце в лізі останнього року, проте-
— Що таке Квідич?
Це питання також було помилкою.
— Отже, дозволь прояснити, — сказав Гаррі, коли здавалося, що пояснення Рона (а також жести рук) почали вщухати. — Той, хто зловить снич здобуває сто пʼятдесят очок?
— Ага-
— Скільки десятиочкових мʼячів зазвичай забиває команда без врахування снича?
— Гм, мабуть пʼятнадцять чи двадцять у професійних матчах-
— Це просто неправильно. Це порушує всі можливі правила створення ігор. Слухай, решта гри нібито має сенс, я маю на увазі для спорту, проте, якщо по простому, то ти кажеш, що ловля снича перекреслює майже всі нормально отримані очки. Два ловці літають собі нагорі й шукають снич, і зазвичай не взаємодіють з кимось ще; хто помітить снич першим залежить від удачі-
— Це не удача! — запротестував Рон. — Ти маєш рухати очима правильним чином-
— Це не інтерактивно: немає жодної взаємодії з іншими гравцями, і наскільки цікаво дивитися, як хтось неймовірно добре рухає очима? І потім, який би ловець не кинувся за сничем і спіймав його, все одно вся праця решти гравців стає марною. Це ніби хтось взяв справжню гру й прищепив туди безглузду додаткову позицію, щоб хтось міг стати найважливішим гравцем без необхідності справді приймати участь чи вивчати решту гри. Хто був першим ловцем, дурнуватий королівський син, що хотів грати в квідич, проте не міг збагнути правила? — насправді, тепер, коли Гаррі подумав про це, він вирішив, що це на диво гарна гіпотеза. Посадіть його на мітлу й скажіть ловити блискучу штучку.
Обличчя Рона стало сердитим.
— Якщо тебе не подобається квідич, то не треба з нього знущатися!
— Якщо ти не можеш критикувати, то не можеш оптимізувати. Я пропоную, як можна поліпшити гру. Це дуже просто. Треба позбутися снича.
— Вони не змінять гру лише через те, що ти так сказав!
— Я хлопчик, що вижив, знаєш. Люди послухають мене. І, мабуть, якщо я переконаю їх змінити гру в Гоґвортсі, то нововведення розповсюдиться.
Обличчям Рона запанував цілковитий жах.
— Але, але ж якщо ти позбудешся снича, то як хтось знатиме, коли гра закінчується?
— Купіть. Годинник. Так буде набагато чесніше, ніж коли одна гра закінчується за десять хвилин, а інша не завершується годинами, і глядачам також набагато легше буде планувати свій час. — Гаррі зітхнув, — Ой, та годі вже обдаровувати мене поглядом цілковитого жаху. Насправді, я напевно не витрачатиму час, щоб винищити цю жалюгідну подобу національного спорту і зробити його сильнішим і розумнішим за образом своїм. У мене є набагато, набагато, набагато важливіші речі, про які я маю турбуватися.
— Поттере, — протягнув голос молодого хлопця, — що це на твоєму обличчі і що це стоїть поряд з тобою?
Вираз жаху на обличчі Рона поступився виразу ненависті.
— Ти!
Гаррі повернув голову; і справді, це був Драко Мелфой, якого може й змусили одягти звичайну шкільну мантію, проте він відігрався на валізі, що була принаймні такою ж магічною, як валіза Гаррі, і була набагато елегантнішою, декорованою сріблом і смарагдами, а також оздоблена, як здогадався Гаррі, родинним гербом Мелфоїв: красивою гадюкою з іклами над двома перехрещеними паличками зі слонової кістки.
— Драко! — сказав Гаррі, — Ем, чи Мелфой, якщо тобі так більше подобається, хоча мені це більше нагадує про Луціуса. Радий, що в тебе все гаразд після, гм, нашої попередньої зустрічі. Це Рон Візлі. А я намагаюся бути інкогніто, тому називай мене, гм, — Гаррі подивився на свою мантію, — Містер Блек.
— Гаррі! — прошипів Рон. — Ти не можеш використовувати це імʼя!
Гаррі моргнув.
— Чому ні? — Воно звучало мило темним, як у міжнародної таємничої людини-
— А я кажу, що це гарне імʼя, — сказав Драко, — проте воно належить Шляхетному й Найдавнішому Родові Блеків. Я називатиму тебе містер Срібло.
— Ти, відійди від… від містера Золото, — холодно сказав Рон і зробив крок уперед, — Йому не треба розмовляти з такими, як ти.
Гаррі підняв руку в спробі примирити їх.
— Досить з мене містера Бронз, дякую за підказку. І, Роне, ем, — Гаррі відчайдушно намагався вигадати, як це сказати, — Я радий, що ти так… захоплено мене захищаєш, проте я не те щоб проти розмовляти з Драко-
Видавалося, що це було останньою краплею для Рона, той обернувся до Гаррі з палаючими обуренням очима.
— Що? Ти хоч знаєш, хто це такий?
— Так, Роне, — сказав Гаррі, — можливо, ти памʼятаєш, що я назвав його “Драко”, і йому не треба було представлятися.
Драко хихикнув. Його очі засяяли, коли він побачив білу сову на плечі Рона.
— О, а це що? — протягнув Драко сповненим злобою голосом. — Де ж відомий пацюк родини Візлі?
— Похований на подвірʼї, — холодно відповів Рон.
— Ах, як сумно. Пот… ем, містере Бронз, я маю зазначити, що родина Візлі має, за авторитетною думкою більшості, найкращу історію про домашніх тварин за всю історію. Не хочеш розказати, Візлі?
Обличчя Рона скривилося.
— Ти б не вважав це смішним, якби таке сталося з твоєю родиною!
— О, — промуркотів Драко, — проте таке ніколи б не сталося з Мелфоями.
Руки Рона стиснулися в кулаки-
— Достатньо, — сказав Гаррі якомога авторитетнішим голосом. Було очевидно: про що б тут не йшлося, рудому хлопчику було боляче згадувати про це. — Якщо Рон не хоче розмовляти про це, то він не має розмовляти про це, і я прошу тебе не розмовляти про це також.
Драко здивовано подивився на Гаррі, а Рон кивнув.
— Правильно, Гаррі! Тобто містере Бронз! Бачиш, що він за людина? Тепер скажи йому піти геть!
Гаррі подумки долічив до десяти, він робив це дуже швидко 12345678910 — дивна звичка, що залишилася ще з пʼяти років, коли мама вперше була сказала йому зробити це, і Гаррі був зробив висновок, що якщо він полічить якомога швидше, це не зменшить ефективність методу.
— Я не збираюся казати йому йти геть, — спокійно сказав Гаррі. — Я радий спілкуватися з ним, доки він цього хоче.
— Ну, я не збираюся вештатися з тим, хто вештається й з Драко Мелфоєм, — холодно промовив Рон.
Гаррі знизав плечима.
— Це тобі вирішувати. Я не збираюся дозволяти комусь казати, з ким мені можна вештатися, а з ким ні, — і тихо повторював у розумі: будь ласка, іди геть, будь ласка, іди геть…
На обличчі Рона залишився лише подив, ніби він дійсно очікував, що його фраза спрацює. Рон розвернувся, натягнув мотузку від свого багажу, і помчав далі платформою.
— Якщо він тобі не подобається, — з цікавістю запитав Драко, — то чому ти просто не пішов собі?
— Ем… його мати допомогла мені розібратися, як дістатися цієї платформи з вокзалу Кінґс Крос, тому мені було складно сказати йому забиратися геть. І не те щоб я ненавидів цього Рона, — сказав Гаррі, — я просто, просто… — Гаррі не міг знайти слів.
— Не бачу сенсу в його існуванні? — запропонував Драко.
— Щось таке.
— У будь-якому разі, Поттере… якщо тебе дійсно виховали маґли… — Драко зробив паузу, ніби чекав, що Гаррі заперечуватиме, проте той мовчав, — то ти можеш не знати, що таке бути знаменитим. Люди хочуть забрати в тебе весь твій час. Ти мусиш навчитися казати “ні”.
Гаррі кивнув з нарочито задумливим виразом обличчя.
— Це скидається на гарну пораду.
— Якщо ти стараєшся бути ввічливим, то в результаті просто витрачаєш більшість часу на найнавʼязливіших. Виріши, з ким ти хочеш проводити час, і зроби так, щоб решта пішли собі. Ти новенький тут, Поттере, отже всі складатимуть думку про тебе на основі того, з ким тебе побачать, і ти не хочеш, щоб тебе бачили з кимось на кшталт Рона Візлі.
Гаррі знову кивнув.
— Якщо ти не проти, ти не міг би розказати, як ти мене впізнав?
— Містере Бронз, — протягнув Драко, — я вже зустрічав тебе, памʼятаєш. Я побачив, як хтось ходить із шарфом на голові й робить із себе посміховисько. Тому я здогадався.
Гаррі схилив голову, він сприйняв це як комплімент.
— Мені страшенно прикро щодо цього, — сказав Гаррі. — Я маю на увазі нашу першу зустріч. Я не хотів посоромити тебе перед Луціусом.
Драко відмахнувся й дивно подивився на Гаррі.
— Мені лише прикро, що Батько не зайшов, доти ти лестив мені… — Драко розсміявся. — Але дякую тобі за те, що ти сказав Батькові. Якби не це, мені було б набагато складніше все пояснити.
Гаррі зробив глибший уклін.
— І тобі дякую за те, що віддячив тим, що сказав професорці Макґонеґел
— Будь ласка. Хоча напевно одна з помічниць поділилася таємницею з найближчою подругою, адже Батько каже, що вже ходять дивні чутки, ніби в нас була бійка чи щось таке.
— Йой, — сказав Гаррі й здригнувся, — мені справді шкода-
— Та ні, ми до такого звикли, лише Мерлінові відомо, скільки чуток вже ходить про родину Мелфоїв.
Гаррі кивнув.
— Радий чути, що це не створило тобі проблем.
Драко самовдоволено посміхнувся.
— Батько має, ем, витончене почуття гумору, проте розуміє заведення друзів. Розуміє дуже добре. Він змушував мене щовечора перед сном повторювати “Я заведу друзів у Гоґвортсі.” Коли я йому все розʼяснив, і він побачив, що я робив, він купив мені морозива.
У Гаррі відвисла щелепа.
— Ти викрутив усе так, що отримав за це морозиво?
Драко кивнув. Він був до щирця самовдоволеним, як і мав після такого подвигу.
— Ну, батько, звісно, знав, що я роблю, проте саме він мене навчив тому, як це робити, і якщо я шкірюсь правильним чином доки я це роблю, то це стає частиною особливого звʼязку між батьком і сином, і він має купити мені морозива, бо інакше я зроблю сумне обличчя, ніби гадаю, що розчарував його
Гаррі задумливо поглянув на Драко, адже відчув присутність другого майстра.
— У тебе були уроки з маніпулювання людьми?
— Авжеж, — гордовито сказав Гаррі. — Я ж Мелфой. Батько найняв мені репетиторів.
— Ого, — сказав Гаррі. Те, що він прочитав книжку Роберта Ціалдіні “Вплив: наука й практика” навряд можна було порівнювати з такою підготовкою (хоча все одно це була неймовірна книжка). — Твій тато майже такий саме класний, як і мій.
Брови Драко пихато піднялися.
— О? І що ж зробив твій батько?
— Він купує мені книжки.
Драко обміркував це.
— Якось не дуже вражає.
— Це треба бачити. Хай там як, я радий чути, що в тебе все гаразд. Луціус на тебе так дивився, що я гадав він тебе р-розпне.
— Мій батько справді любить мене, — впевнено сказав Драко. — Він ніколи б такого не зробив.
— Ем… — сказав Гаррі. Він згадав біляву людину в чорній мантії, що елегантно увірвалася до крамниці мадам Малкін, і мала цей смертоносний ціпок зі срібною рукояткою. Йому було вкрай складно уявити цю людину в ролі пестливого батька. — Не зрозумій мене неправильно, проте звідки ти це знаєш?
— Га? — було очевидно, що зазвичай Драко таких питань собі не ставив.
— Я ставлю фундаментальне питання раціональності: чому ти віриш у те, у що віриш? Що ти гадаєш ти знаєш, і як ти гадаєш ти це знаєш? Чому ти гадаєш, що Луціус не принесе тебе в жертву так само, як і все інше заради влади?
Драко знову дивно поглянув на Гаррі.
— А що ти знаєш про Батька?
— Гм… член Чарверсуду, член Ради опікунів Гоґвортсу, неймовірно багатий, має увагу Міністра Фаджа, має прихильність Міністра Фаджа, імовірно має якісь вкрай компрометуючі світлини Міністра Фаджа, тепер найвидатніший захисник чистої крові, після того як Темного Лорда не стало, колишній смертежер, на якому знайшли Чорну мітку, проте він відкараскався заявами нібито він був під закляттям “Імперіус”, що було настільки сміховинно й неймовірно, що майже ніхто не вірить у це… Зло з великої літери “З”, природжений вбивця… Гадаю це все.
Очі Драко звузилися до щілинок.
— Це Макґонеґел тобі сказала, чи не так?
— Ні, вона відмовлялася сказати бодай слово про Луціуса після того, крім того, що я маю триматися від нього подалі. Отже під час “інциденту в крамниці зіллєваріння”, доки професорка Макґонеґел була зайнята кричанням на крамаря й спробами все владнати, я схопив одного з покупців і розпитав його про Луціуса.
Очі Драко знову розширилися.
— Ти дійсно це зробив?
Гаррі здивовано подивився на Драко.
— Якщо я збрехав першого разу, не скажу ж я тобі правду лише через те, що ти запитав двічі.
Драко знадобився деякий час, щоб сприйняти це.
— Ти просто приречений потрапити до Слизерину.
— Я просто приречений потрапити до Рейвенклову, дуже тобі дякую. Мені потрібна влада лише щоб отримувати книжки.
Драко хихикнув.
— Ага, звісно. Хай там як… Я хотів би відповісти на твоє питання… — Драко глибоко вдихнув, і став серйозним. — Батько якось пропустив голосування Чарверсуду заради мене. Я був на мітлі, впав і зламав декілька ребер. Було дуже боляче. До того мені ніколи не було так боляче, і я гадав, що помираю. Тому Батько пропустив одне справді важливе голосування, щоб побути біля мого ліжка в лікарні Святого Мунґа, він тримав мене за руки й обіцяв, що все буде гаразд.
Гаррі було так ніяково, що він відвів погляд, проте потім, із зусиллям, змусив себе знову дивитися на Драко.
— Чому ти мені таке розповідаєш? Це здається якимось… особистим…
Драко серйозно поглянув на Гаррі.
— Один з моїх репетиторів якось сказав, що люди стають близькими друзями, коли дізнаються особисті речі один про одного, і насправді в більшості людей немає близьких друзів саме через те, що їм надто соромно розповідати щось справді важливе про себе, — Драко зробив запрошувальний жест руками. — Твоя черга?
Хоч напевно цей сповнений надії вираз обличчя Драко вдосконалювали місяцями тренувань, це не зменшувало його ефективності згідно зі спостереженнями Гаррі. Насправді все ж таки зменшувало ефективність, проте, на жаль, не робило його неефективним. Те ж саме можна було сказати й про талановите використання тиску віддяки за добровільний подарунок — техніка, про яку Гаррі читав у своїх книжках з соціальної психології (один з дослідів показував, що подарунок без вимог за 5$ був вдвічі ефективнішим за пропонування 50$ за заповнення опитування). Драко зробив добровільний подарунок довіри, і тепер запрошував Гаррі запропонувати довіру у відповідь… І проблема в тому, що Гаррі відчував тиск. Відмова, Гаррі був впевненим, призведе до виразу сумного розчарування на обличчі Драко, мабуть з невеличкою домішкою зневаги, щоб зазначити, що Гаррі втратив декілька балів.
— Драко, — сказав Гаррі, — просто щоб ти знав, я чудово розумію, що ти зараз робиш. Мої книжки називають це тиском віддяки: дати комусь як подарунок два серпики виявилося вдвічі ефективнішим, ніж запропонувати йому двадцять серпиків за те, чого ти хочеш… — голос Гаррі затих.
Драко виглядав сумним і розчарованим.
— Це не якийсь трюк, Гаррі. Саме так і стають друзями.
Гаррі підняв руку.
— Я не казав, що не збираюся відповідати. Мені просто потрібен деякий час, щоб вибрати щось особисте, проте так само безпечне. Скажімо… Я хотів би, щоб ти зрозумів: мене не можна квапити, — пауза на самоаналіз сильно сприяє розвіянню впливу багатьох методів на базі догідливості, якщо ти вмієш їх впізнавати.
— Гаразд, — сказав Драко. — Я зачекаю, доки ти щось не вибереш. О, і будь ласка, зніми цей шалик, доки розповідатимеш.
Просто, але ефективно.
І Гаррі не міг не помітити, якими незграбними, недоладними, позбавленими грації були його спроби спротиву впливу / не втратити обличчя / похизуватися в порівнянні з Драко. Мені потрібні ці репетитори.
— Гаразд, — сказав Гаррі по деякому часі. — Я вибрав, — він роззирнувся довкола, а потім розмотав шарф з обличчя, відкривши все крім шраму. — Ем… видається, ти дійсно можеш покластися на свого батька. Тобто… якщо ти розмовлятимеш з ним серйозно, то він завжди слухатиме й сприйматиме тебе серйозно.
Драко кивнув.
— Іноді, — сказав Гаррі й ковтнув слину. Це було на диво складно, проте так було треба. — Іноді мені хочеться, щоб мій тато був більш схожим на твого, — він більш менш автоматично уникав дивитися на Драко, проте потім Гаррі змусив себе подивитися на нього.
І Гаррі подумав що в біса я щойно сказав, і він хутко додав:
— Не те що я б хотів, щоб мій тато був бездоганним знаряддям смерті, як Луціус, я лише мав на увазі щоб він сприймав мене серйозно.
— Я розумію, — із усмішкою сказав Драко. — Ось… хіба ти не відчуваєш, що ми тепер ближче до того, щоб стати друзями?
Гаррі кивнув.
— Ага. Насправді, так. Ем… без образ, проте я знову поверну своє маскування, мені дійсно не хочеться знову розбиратися з-
— Я розумію.
Гаррі знову обмотав обличчя шарфом.
— Мій батько сприймає всіх своїх друзів серйозно, — сказав Драко. — Через це він має багато друзів. Ти маєш зустрітися з ним.
— Я подумаю про це, — нейтрально сказав Гаррі. Він здивовано похитав головою. — Отже ти таки його єдине слабке місце. Це ж треба.
Тепер Драко дивився на Гаррі дуже дивно.
— Бажаєш чогось попити, десь присісти?
Гаррі раптом зрозумів, що стоїть на одному місці задовго, і потягнувся, намагаючись розімʼяти спину.
— Звісно.
На платформі ставало все більш людно, але на віддалі від червоного паротяга ще залишалося трохи тихіше місце. Дорогою туди вони пройшли повз прилавок з лисим бородатим чоловіком, що продавав газети й комікси, а також якісь неоново-зелені бляшанки.
Продавець саме відкинувся на стільці й пив з неоново-зеленої бляшанки, коли помітив вишуканого й елегантного Драко Мелфоя, який наближався разом із загадковим хлопцем надзвичайно дурнуватого вигляду через шарф на його обличчі. Продавець несподівано похлинувся черговим ковтком і неоново-зелена рідина густо змочила його бороду.
— Перепрошую, — сказав Гаррі, — але що це за штука така?
— Пирсконад, — сказав продавець. — Якщо його випити, то має статися щось несподіване і це змусить тебе пролити його на себе чи на когось ще. Проте він зачарований і зникне за декілька секунд-
Дійсно, пляма на його бороді вже почала щезати.
— Дуже потішно, — сказав Драко. — Як же ж дуже дуже потішно. Ходімо, містере Бронз, знайдімо інше-
— Чекай, — сказав Гаррі.
— Ой, облиш! Це ж просто, просто для діточок!
— Ні, мені шкода, Драко, проте я маю дослідити це. Що станеться, якщо я випʼю пирсконад і зроблю все можливе, щоб розмова була серйозною?
Продавець загадково всміхнувся.
— Хто зна? Друг пройде повз у костюмі жаби? Щось неочікуване має статися-
— Ні. Вибачайте. Я просто не вірю. Це вже занадто, не можна так зловживати моєю здібністю повірити в будь-що. Настільки занадто, що в мене навіть немає слів, щоб це описати. Це просто, це просто неможливо: щоб клятий напій змінював реальність і створював комедійні сценки, інакше я здаюся й лечу на Багами-
Драко простогнав.
— Ми що, дійсно це зробимо?
— Ти не маєш пити це, проте я маю провести дослідження. Маю. Скільки?
— Пʼять кнатів за бляшанку, — сказав продавець.
— Пʼять кнатів? Ви можете продавати газований напій, що змінює реальність, по пʼять кнатів за бляшанку?
Гаррі взяв свій капшучок і сказав “чотири серпики, чотири кнати”, і з силою поклав їх на прилавок.
— Двадцять чотири бляшанки, будь ласка.
— Я також візьму одну, — зітхнув Драко, і потягнув руку до кишені.
Гаррі швидко захитав головою.
— Ні, дозволь мені, і це не буде послугою: я просто хочу побачити, чи на тобі це теж спрацює.
Він узяв одну з тих бляшанок, що продавець уже поставив на прилавок, кинув її Драко і почав годувати свій капшучок. Зростаюча губа капшучка стиха відригувала після кожної зʼїденої бляшанки, що не дуже допомагало Гаррі відновити свою віру в те, що він колись знайде розумне пояснення всьому, що коїться.
Двадцять дві відрижки, і Гаррі тримав останню придбану бляшанку в руці, Драко дивився на нього з очікуванням, і вони вдвох потягнули за кільця одночасно.
Гаррі відкотив свій шалик, щоб не заважав, і вони відхилили голови та випили пирсконад.
Якимось чином він навіть на смак був яскраво-зеленим — сильногазованим і лимоннішим за лимон.
Поза цим, нічого не сталося.
Гаррі подивився на продавця, що доброзичливо спостерігав за ними.
Гаразд, якщо цей добрий хлопець щойно скористався звичайним збігом, щоб продати мені двадцять чотири бляшанки з нічим, то я поаплодую йому за винахідливу заповзятливість, а потім вбʼю.
— Воно не обовʼязково станеться одразу, — сказав продавець. — Проте гарантовано станеться, один раз на бляшанку, або поверну гроші.
Гаррі зробив ще один довгий ковток.
І знову нічого не сталося.
Може варто просто вихлебтати все якомога швидше… і сподіватися, що мій шлунок не вибухне від діоксиду вуглецю, і що я не зригну доки питиму…
Ні, він міг дозволити собі трохи зачекати. Але, якщо чесно, Гаррі не розумів, як це може спрацювати. Не можна підійти до когось і сказати “Зараз я тебе здивую” чи “а зараз я поясню тобі жарт й буде дуже смішно”. Це ж руйнувало ефект несподіванки. Гаррі був настільки ментально готовий, що Луціус Мелфой міг пройти повз них у костюмі балерини, і навіть це не змусило б його по-справжньому похлинутися. Це ж яку ненормальну витівку видасть всесвіт тепер?
— У будь-якому разі, присядьмо, — сказав Гаррі. Він збирався ще ковтнути напою й піти до далекої зони відпочинку, тож у поле його зору потрапила стійка газет біля прилавку, яка була присвячена газеті під назвою “Базікало” із таким заголовком:
ХЛОПЧИК, ЩО ВИЖИВ,
ЗАПЛІДНИВ ДРАКО МЕЛФОЯ
— Якого!.. — скрикнув Драко, коли яскраво-зелена рідина обприскала його всього з ніг до голови з боку Гаррі. З палаючими очима, Драко розвернувся до Гаррі й схопив свою бляшанку. — Ах ти ж син бруднокровки! Подивімося, як тобі сподобається, коли тебе обплюють! — Драко якраз почав відпивати з бляшанки, коли йому в око впав заголовок.
Гаррі суто на рефлексі спробував прикрити обличчя від потоку рідини, що в нього полетіла. На жаль, він закрився рукою, що тримала пирсконад, і решта зеленої рідини пролилася на його плече.
Гаррі витріщався на бляшанку у своїй руці, хоча продовжував задихатися й захлинатися, а зелений колір почав зникати з мантії Драко.
Потім він поглянув на заголовок газети.
ХЛОПЧИК, ЩО ВИЖИВ,
ЗАПЛІДНИВ ДРАКО МЕЛФОЯ
Гаррі розтулив рота і сказав “про-е-про-про”…
Забагато конкуруючих заперечень, ось у чому була проблема. Щоразу, коли Гаррі намагався сказати “Проте нам лише по одинадцять!”, заперечення “Проте чоловіки не можуть завагітніти!” вимагало першого пріоритету, а йому вже перешкоджало “Проте між нами насправді нічого не було!”
Потім Гаррі знову подивився на бляшанку у своїй руці.
Він відчував сильне бажання кинутися навтьоки і кричати доки не знепритомніє від нестачі кисню, і зупинило його лише те, що він колись був прочитав, що відверта паніка була ознакою справді важливої наукової проблеми.
Гаррі щось прогарчав, з силою кинув бляшанку до найближчої урни і покрокував назад до прилавка.
— Один примірник “Базікала”, будь ласка, — і Гаррі заплатив ще чотири кнати, дістав наступну бляшанку пирсконаду з мішечку, і покрокував до паркової зони, де білявий хлопець витріщався на свою бляшанку з неприхованою повагою.
— Беру свої слова назад, — сказав Драко. — Це було доволі цікаво.
— Слухай, Драко, а знаєш, гадаю існує навіть кращий спосіб стати друзями, ніж обмін таємницями? Скоїти вбивство.
— Один з моїх репетиторів казав таке, — погодився Драко. Він сховав руку під мантію й безтурботно почухався. — Ти вибрав жертву?
Гаррі з силую кинув “Базікало” на столик.
— Репортер, що вигадав цей заголовок.
Драко застогнав.
— Не репортер. Дівчинка. Десятирічна дівчинка, уявляєш? Вона збожеволіла після того, як померла її мати. А її батько, власник газети, впевнений, що вона провидиця, отже коли він чогось не знає, він питає в Луни Лавґуд і вірить будь-чому, хай що вона скаже.
Гаррі бездумно потягнув за кільце чергової бляшанки пирсконаду й зібрався пити.
— Знущаєшся? Це навіть гірше, ніж маґлівська журналістика, а я гадав, що це фізично неможливо.
Драко заричав.
— А ще в неї якась збочена манія щодо Мелфоїв, а її батько політично проти нас, тому друкує кожне її слово. Коли я стану достатньо дорослим, я її зґвалтую.
Зелена рідина заструменіла з ніздрів Гаррі і змочила частину шалика. Пирсконад і легені не можна змішувати, і Гаррі витратив наступні декілька секунд на несамовитий кашель.
Драко підозріло подивився на нього.
— Щось не так?
Саме цієї миті Гаррі раптом усвідомив, що (а) звуки, що надходили з решти залізничної платформи злилися в білий шум приблизно коли Драко сховав руку під мантію, і (б) коли вони обговорювали вбивство як метод зміцнити дружбу, лише один співрозмовник гадав, що вони жартують.
Точно. Бо він здається таким звичайним хлопчиком. Він і є звичайний хлопчик, саме такий, як варто очікувати , якщо в середньостатистичної дитини чоловічої статі плекаючим батьком буде Дарт Вейдер.
— Так, ну, — Гаррі кашлянув, господи як вибиратися з цієї глибокої ями в дискусії, — я просто здивувався, що ти не проти обговорювати це так відкрито, видається, що ти зовсім не хвилюєшся, що тебе впіймають чи щось таке.
Драко фиркнув.
— Жартуєш? Слово Луни Лавґуд проти мого?
От же ж лайно собаче.
— Тобто, як я розумію, не існує магічного детектора брехні? — чи тесту ДНК… покищо.
Драко роззирнувся довкола. Він примружив очі.
— Точно, ти ж нічого не знаєш. Слухай, я тобі все поясню. Я маю на увазі, як все є насправді. Нібито ти вже в Слизерині, і поставив мені це питання. Проте ти маєш присягнутися, що нічого з цього нікому не скажеш.
— Присягаюся, — сказав Гаррі.
— Суди використовують сироватку правди, але насправді це пусте, достатньо просто забуттятити себе перед тим, як свідчити, а потім звинуватити когось ще, кому зачарували памʼять підробними спогадами. Звісно, якщо ти просто звичайна людина, то суди можуть припустити забуттятус, проте не чари “хибної памʼяті”. Але суд має свободу дій, і якщо я якимось чином причетний, тоді це посягання на честь Шляхетного Роду, і справа йде до Чарверсуду, де в Батька є голоси. А коли мене визнають невинним, родина Лавґудів має виплатити репарації за заплямування моєї честі. І вони з самого початку знають, що все буде так, тому просто мовчатимуть.
Сильний озноб охопив Гаррі, озноб з інструкцією тримати вираз обличчя й голос спокійними. Примітка для себе: Повалити уряд магічної Британії щойно зʼявиться можливість.
Гаррі знову кашлянув, щоб прочистити горло.
— Драко, будь ласка, будь ласка, не сприйми це неправильно, я не порушу свого слова, проте як ти казав, я можу потрапити до Слизеріну, і я дуже хочу дізнатися для загальної інформації, отже, що б сталося, якби суто теоретично я дав свідчення, що я чув твій план?
— Тоді якби я був ким завгодно, але не Мелфоєм, у мене були б проблеми, — самовдоволено відповів Драко. — Але я Мелфой… Батько має голоси. А потім він розчавить тебе… Ну, гадаю це буде не так легко, адже ти хлопчик, що вижив, проте в Батька дуже добре виходять такі речі, — Драко спохмурнів. — Крім того, ти почав про її вбивство, чому ти не хвилюєшся, що я розповім про це після того, як її знайдуть мертвою?
Як, ну як мій день перетворився на таке жахіття? Язик Гаррі вже рухався швидше, ніж він встигав подумати.
— Це коли я гадав, що вона старша! Не знаю, як все тут влаштовано, але в маґлівській Британії суди набагато більш засмучені, якщо хтось вбиває дитину.
— Звучить правдиво, — сказав Драко, досі трохи підозрілий. — Але хай там як, завжди розумніше зробити все так, щоб аврори взагалі нічого не знали. Якщо будемо обережними, щоб не робити нічого, що не можуть виправити зцілювальні чари, то можна потім забуттятити її й повторити все наступного тижня, — потім білявий хлопець хихикнув, дитячий високий звук. — Хоча лише уяви, як вона каже, що її взяв Драко Мелфой і хлопчик, що вижив. Сам Дамблдор їй не повірить.
Я роздеру ці жалюгідні рештки темного середньовіччя на шматочки менші за атоми, з яких вони складаються.
— Взагалі-то, ти не проти, якщо ми відкладемо цей план? Коли я дізнався, що заголовок вигадала дівчинка на рік молодша за мене, мені спала на гадку інша помста.
— Га? Розповідай, — сказав Драко й зробив ще ковток пирсконаду.
Гаррі не знав, чи працює заклинання більш ніж раз на бляшанку, проте він знав, як уникнути відповідальності, тому старанно вибрав час, щоб сказати:
— Я подумав, що колись одружуся з цією жінкою.
Драко видав відразливий звук і зелена рідина потекла з куточків його губ, ніби з поламаного радіатора машини.
— Ти з глузду з’їхав?
— Якраз навпаки, я настільки нормальний, що це пече ніби лід.
— У тебе дивніші смаки, ніж у Лестранж, — сказав Драко з повагою. — І я так розумію, що ти хочеш її всю собі, га?
— Ага. Можу бути винен тобі послугу за це-
Драко відмахнувся.
— Та ні, це задарма.
Гаррі втупився в бляшанку у своїй руці, холод розповсюдився по його крові. Чудовий, щасливий, щедрий на послуги для своїх друзів, Драко не був психопатом. Це було сумно й жахливо — знати людську психологію достатньо добре, щоб знати, що Драко не був монстром. Існували були десятки тисяч суспільств протягом історії світу, у яких могла б відбутися така сама розмова. Ні, світ і справді був би зовсім іншим, якби треба було бути злим мутантом, щоб казати те, що щойно сказав Драко. Це було дуже просто, дуже по людські, це й була типова поведінка, якщо нічого не перешкоджало їй. Для Драко, його вороги не були людьми.
І в сповільненому часі цієї повільної країни, то тут то там, як і в темні-часи-перед-сходом, перед “століттям розуму”, син достатньо могутнього шляхтича міг просто вважати цілковито нормальним, що закон нижче його, принаймні коли мова йде про якусь селянську дівчину. На маґлівських землях також були місця, де досі все було так, країни, де подібна шляхта досі існувала й досі думала таким чином, чи навіть нещадні місця, де так думала не лише шляхта. Так було в кожному місці й часі, що не було прямим нащадком Просвітництва. Лінія походження, яка, видається, не зовсім включала магічну Британію, хоча й існував міжкультурний обмін такими речами як напої в бляшанках з кільцями.
І якщо Драко не змінить свою думку щодо бажання помсти, і я не позбавлю себе шансу на щастя в житті й не одружуся з якоюсь бідолашною скаженою дівчиною, то я лише виграв час, і небагато.
Час для однієї дівчини. Не для інших.
Цікаво, наскільки складно було б просто скласти список усіх видатних прихильників чистої крові й вбити їх.
Саме це й спробували зробити під час французької революції, більш менш — скласти список усіх ворогів прогресу й прибрати все вище шиї — і вийшло не дуже, наскільки памʼятав Гаррі. Мабуть варто здути порох з деяких історичних книжок, що їх купив батько, і подивитися, чи легко виправити те, що пішло не так під час французької революції.
Гаррі поглянув на небо, на блідий Місяць, який було видно цього ранку в безхмарному небі.
Отже світ зламаний, недосконалий, божевільний, жорстокий, кривавий і темний. І це новини? Ти ж завжди це знав…
— Ти весь такий серйозний, — сказав Драко. — Спробую вгадати, твої маґлівські батьки казали тобі, що такі речі — це погано.
Гаррі кивнув, адже не був упевнений у своєму голосі.
— Ну, як каже Батько, може існує й чотири гуртожитки, проте зрештою всі належать або Слизеріну, або Гафелпафу. І, якщо відверто, ти явно не гафелпафець. Якщо ти вирішиш таємно обʼєднатися з Мелфоями… з нашою владою й твоєю репутацією… тобі б сходило з рук таке, що навіть мені не можна робити. Хочеш пожити так деякий час? Подивитися, як воно?
Ну хіба не маленька хитра гадюка. Одинадцять років, а вже улещує свою здобич, щоб та вийшла з норки…
Гаррі подумав, усе зважив, і вибрав зброю.
— Драко, може поясниш мені всю цю чистоту крові? Я ж тут новенький.
Широка усмішка зʼявилася на обличчі Драко.
— Тобі дійсно варто зустрітися з Батьком і спитати його, знаєш, він наш лідер.
— Я б послухав тридцятисекундну версію зараз.
— Гаразд, — сказав Драко. Він глибоко вдихнув, його голос став низьким і ритмічним. — Наші сили слабшають, покоління за поколінням, в той час як бруднокровна зараза розповсюджується. Де Салазар, Ґодрік, Ровіна й Гелґа колись підняли Гоґвортс, створили Медальйон, Меч, Діадему й Кубок, жоден чаклун цих вицвілих днів не піднявся до їхнього рівня. Ми зникаємо, всі зникаємо й перетворюємося на маґлів, адже схрещуємося з їхніми виродками й дозволяємо сквибам жити. Якщо заразу не лікувати, невдовзі наші чарівні палички зламаються й наше мистецтво зникне, лінія Мерліна скінчиться, і кров Атлантиди зазнає поразки. Наші діти копирсатимуться в бруді, щоб вижити, ніби прості маґли, і тьма запанує над світом назавжди, — Драко ще ковтнув з бляшанки, він мав задоволений вигляд; схоже, це були всі аргументи, і йому цього було достатньо.
— Переконливо, — сказав Гаррі більш описово, ніж нормативно. Це розповсюджена схема: всі відійшли від істинної віри, треба боронити чистоту, що залишилася, від забруднення, минуле було все кращим, а майбутнє дедалі гіршає. Для цієї схеми також був контрудар… — Втім я маю тебе виправити щодо одного факту. Твоя інформація щодо маґлів трохи застаріла. Ми вже не те щоб копирсаємося в бруді.
Драко різко обернувся й кинув:
— Що? Що ти маєш на увазі, ми?
— Ми. Вчені. Лінія Френсіса Бекона й кров Просвітництва. Маґли не сиділи й плакали, що в них нема паличок, у нас тепер є власні сили, з магією чи без. Якщо всі ваші сили зникнуть, ми втратимо щось дуже цінне, адже ваша магія — це єдиний натяк на те, як всесвіт насправді працює, — проте вам не доведеться копирсатися в землі. Ваші будинки все одно будуть прохолодними влітку й теплими взимку, все одно будуть лікарі й медицина. Наука може підтримувати життя, якщо магія зникне. Це буде трагедія, проте не буквально кінець світу. Просто для інформації.
Драко відступив на декілька кроків, на його обличчі видно було суміш страху й невіри.
— Що ти, заради Мерліна, верзеш, Поттере?
— Драко, я ж вислухав твою історію, хіба ти не вислухаєш мою? — незграбно, вилаяв себе Гаррі, проте Драко припинив відступати й схоже почав слухати.
— Хай там як, — сказав Гаррі, — я маю на увазі, що ви явно не приділяли уваги тому, що діється у світі маґлів, — мабуть через те, що весь чаклунський світ вважав решту Землі загуменками, що заслуговували приблизно такої ж уваги в новинах, як Financial Times приділяє рутинним стражданням Бурунді. — Гаразд. Швидка перевірка. Чи були чаклуни колись на Місяці? Ну, знаєш, он тій штуці? — Гаррі вказав на величезну далеку кулю.
— Що? — сказав Драко. Було очевидно, що це ніколи навіть не спадало хлопцеві на думку. — Дістатися Мі… це просто… — його палець вказував на маленьку бліду штуку в небі. — Не можна явитися кудись, де ти ще не був, і як хтось потрапить на Місяць першого разу?
— Зажди, — сказав Гаррі, — я хочу показати тобі одну книжку, що я взяв з собою, гадаю, я памʼятаю в якій вона коробці, — і Гаррі встав, схилився й витягнув сходи до печерного рівня своєї валізи. Потім протупотів сходами й стягнув коробку з іншої коробки, що було жахливо близько до зневаги до книжок, відкинув кришку й швидко, проте обережно переглянув стосик книжок-
(Гаррі успадкував геть немагічну здібність Верресів памʼятати, де розташовані всі власні книжки, навіть після першого погляду, що було доволі таємничим, враховуючи повну відсутність генетичного звʼязку)
І Гаррі побіг назад сходами, запхав сходи назад до валізи підбором і захекано почав гортати сторінки книжки, доки не знайшов світлину, яку він хотів показати Драко.
Ту, що з білою, сухою поверхнею з кратерами, і людьми в костюмах, і синьо-білою кулею, що висить над цим всім.
Цю світлину.
Ту світлину, яку варто вибрати, якщо зі світу судилося вціліти лише одній світлині.
Ось такий, — сказав Гаррі, його голос тремтів, адже він не міг приховати гордість, — вигляд має Земля з Місяця.
Драко повільно нахилився над книжкою. Вираз обличчя хлопця став дивним.
— Якщо це справжня світлина, то чому вона не рухається?
Рухається? А.
— Маґли можуть створювати світлини, що рухаються, проте їм потрібна більша коробка, щоб їх показувати. Вони ще не вміють їх розміщувати на сторінках книжки.
Палець Драко зупинився на костюмах.
— А це що таке? — він завагався.
— Це людські істоти. Вони одягнуті в костюми, що покривають все їхнє тіло, щоб давати повітря, адже на Місяці немає повітря.
— Це неможливо, — прошепотів Драко. У його очах був жах, цілковите збентеження. — Жоден маґл не може такого зробити. Як…
Гаррі забрав книжку, і знайшов потрібну сторінку.
— Це ракета злітає. Вогонь штовхає її вище й вище, доки вона не потрапляє на Місяць, — він знову перегорнув сторінки. — Це ракета на землі. Ця малесенька плямочка поряд з нею — людина, — Драко роззявив рота. — Потрапити на Місяць коштувало, якщо перерахувати… приблизно тисячу мільйонів ґалеонів, — Драко почав задихатися. — І потрібні були зусилля… більшої кількості людей, ніж живе в усій чаклунській Британії.
І коли вони прибули, вони залишили дошку, на якій написано: “Ми прийшли з миром, заради всього людства”. Хоча ти ще не готовий почути ці слова, Драко Мелфою…
— Це все правда, — повільно сказав Драко. — Ти б не сфабрикував цілу книжку лише заради цього — і я чую це в твоєму голосі. Проте… проте…
— Як, без паличок і магії? Це довга історія, Драко. Наука не працює маханням паличок чи викрикуванням заклинань, вона працює через знання, як побудовано всесвіт, щоб змусити всесвіт робити те, що тобі потрібно. Якщо магія — це ніби змусити людину робити те, що тобі потрібно за допомогою Імперіо, то наука — це ніби ти знаєш її так добре, що можеш переконати її, ніби це завжди було те, чого вона хотіла. Це набагато складніше, ніж махати паличкою, проте спрацює навіть коли палички припинять функціонувати, так само, як у разі невдачі з Імперіусом, ти все одно можеш спробувати переконати людину. І наука розбудовується з кожним поколінням. Ти маєш справді знати, що робиш, щоб пояснити це комусь іншому. Видатні вчені минулого сторіччя, їхні геніальні імена досі вимовляють з глибокою пошаною, їхні сили ніщо порівняно з силами видатних вчених сьогодення. В науці немає нічого схожого на ваші втрачені знання, що дозволили підняти Гоґвортс. У науці сили зростають щороку. І ми починаємо розуміти й розкривати таємниці життя й спадкування. Ми зможемо зазирнути в саму кров, про яку ти говорив, і дізнатися, що тебе робить чаклуном, а ще за одне чи два покоління ми зможемо переконати цю кров зробити всіх твоїх дітей могутніми чаклунами. Отже, як бачиш, проблема геть не така страшна, як тобі здається, адже за ще декілька десятиріч наука зможе розвʼязати її.
— Але… — сказав Драко. Його голос тремтів. — Якщо маґли мають таку владу… то… хто ж такі ми?
— Ні, Драко, все не так, хіба ти не розумієш? Наука використовує силу людського розуму, щоб дивитися на світ, і розуміти, як він працює. Вона не може зазнати поразки, без того, щоб сама людська природа зазнала поразки. Якщо вимкнути твою магію, тобі це дуже не сподобається, але ти все одно залишишся собою. Ти все одно житимеш і шкодуватимеш про це. Але через те, що наука базується на моєму розумі, це сила, яку не можна прибрати без того, щоб прибрати мене. Навіть якщо закони всесвіту зміняться, і всі мої знання розпадуться на порох, я просто зрозумію нові закони, як це було зроблено раніше. Це не маґлівська штука, це людська штука, вона просто вдосконалює й тренує силу, яку ти використовуєш щоразу, коли дивишся на щось і питаєш “Чому”? Ти ж слизеринець, Драко, невже ти не бачиш що з цього випливає?
Драко відвів погляд від книжки, щоб поглянути на Гаррі. На його обличчі виднілися зачатки розуміння.
— Чаклуни можуть навчитися використовувати цю силу.
Тепер дуже обережно… принаду проковтнув, тепер гачок…
— Якщо ти зможеш навчитися сприймати себе як людину, а не як чаклуна, то зможеш тренувати й вдосконалювати свої сили як людина.
І якщо це твердження не включали в кожну наукову навчальну програму, то Драко ж не обовʼязково про це знати, чи не так?
Драко задумався.
— Ти.. вже зробив це?
— Якоюсь мірою, — визнав Гаррі. — Моє навчання не завершено. Не в одинадцять років. Проте… мій батько також наймав репетиторів для мене, розумієш, — звісно, це були студенти останніх курсів, що голодували, і лише через те, що Гаррі мав 26-годинний цикл сну, проте не будемо про це зараз…
Драко повільно кивнув.
— Ти гадаєш, що можеш опанувати обидва мистецтва, скласти ці сили разом і… — Драко витріщився на Гаррі. — Зробити себе Лордом обох світів?
Гаррі вичавив з себе злий сміх. Це здавалося дуже доречним цієї миті.
— Ти маєш зрозуміти, Драко, що світ, який ти знаєш — вся чаклунська Британія — це лише квадратик набагато більшої ігрової дошки. Дошки, що включає такі місця, як Місяць чи зірки в нічному небі, що є далекими ліхтариками, такими самими, як Сонце, тільки неймовірно далекими, і такі речі, як галактики, що незрівнянно більші за Землю й Сонце, речі настільки великі, що лише вчені можуть бачити їх, а ти навіть не знаєш, що вони існують. Проте я й справді рейвенкловець, знаєш, не слизеринець. Я не хочу підкоряти всесвіт. Я лише гадаю, що його можна реорганізувати розумніше.
Обличчя Драко мало вираз благоговійного трепету.
— Чому ти розповідаєш це мені?
— О… існує не так багато людей, що знають як досягти справжньої науки — розуміння чогось з першого разу, навіть якщо це щось до біса дивне. Допомога не завадить.
Драко витріщався на Гаррі з відкритим ротом.
— Але не допускайся помилки, Драко. Справжня наука справді не така, як магія, ти не можеш просто позайматися нею й піти собі без внутрішніх змін, ніби ти просто вивчив слова нового закляття. За силу треба платити, ціна настільки висока, що більшість людей відмовляються її платити.
Драко кивнув, ніби нарешті він почув щось, що міг зрозуміти.
— І яка ж ціна?
— Навчитися визнавати, що ти помиляєшся.
— Гм, — сказав Драко після драматичної паузи, що зайняла деякий час. — Ти поясниш це?
— Коли ти намагаєшся зрозуміти, як все працює на глибоких рівнях, перші девʼяносто девʼять пояснень, що спадають тобі на думку, неправильні. Соте правильне. Отже ти маєш навчитися визнавати, що ти неправий, знову й знову. Це звучить не страшно, проте це так складно, що більшість людей не можуть стати вченими. Завжди сумніватися в собі, завжди перевіряти речі, які ти вважаєш безсумнівними, — наприклад, навіщо в Квідичі снич, — і щоразу, коли ти змінюєш думку, ти змінюєш себе. Проте я забігаю вперед. Далеко вперед. Я просто хочу, щоб ти знав… Я пропоную тобі частину своїх знань. Якщо хочеш. Є лише одна умова.
— Ага, — сказав Драко. — Знаєш, Батько завжди каже, що коли хтось тобі таке каже, то це завжди поганий знак.
Гаррі кивнув.
— Ось, не подумай, що я намагаюся вбити клин між тобою й твоїм батьком. Справа не в цьому. Просто я хочу мати справу з кимось мого віку, а не щоб це було між мною й Луціусом. Я гадаю, що твій батько був би не проти: він знає, що ти маєш колись подорослішати. Але твої дії в цій грі мають бути твоїми власними. Це моя умова — я матиму справи з тобою, Драко, а не з твоїм батьком.
— Я маю йти, — сказав Драко. Він підвівся. — Я маю піти й подумати про це.
— Скільки завгодно, — сказав Гаррі.
Звуки платформи змінилися з невиразного шуму на бурмотіння, коли Драко відійшов.
Гаррі повільно видихнув повітря, яке він затримував майже без видихів, а потім подивився на свій годинник — просту механічну модель, що її купив йому батько з надією, що та працюватиме навіть у присутності магії. Секундна стрілка досі цокала, і якщо хвилинна стрілка була правильною, то ще залишилося трохи часу до одинадцятої. Напевно слід сідати на потяг й починати шукати як-там-її, проте йому здавалося, що варто спочатку приділити декілька хвилин на вправи з дихання, і дочекатися, доки кров повернеться до нормальної температури.
Проте коли Гаррі відвів погляд від годинника, він побачив дві фігури, що наближалися. Вони мали неймовірно сміховинний вигляд: їхні обличчя були прикриті зимовими шаликами.
— Привіт, містере Бронз, — сказала одна з фігур у масках. — Чи можемо ми тебе зацікавити вступом до Ордену Хаосу?
Наслідки:
По якомусь не дуже довгому часі, коли нарешті весь гамір цього дня вщух, Драко схилився над столом з пером у руці. У нього була особиста кімната в підземеллях Слизерину, з власним столом і каміном — на жаль, навіть йому не дозволялося окремого підʼєднання до мережі флу, проте принаймні Слизерин не сприймав серйозно такі нісенітниці, як всі мають спати в спальнях. Особистих кімнат було небагато, ти мав бути найкращим у гуртожитку, проте учень з Роду Мелфоїв одразу вважався найкращим.
Любий Батьку, написав Драко.
А потім зупинився.
Чорнила повільно крапали з його пера й залишали пляму на пергаменті біля слів.
Драко не був дурним. Він був молодим, проте репетитори добре його навчали. Драко знав, що Поттер мав відчувати набагато більше симпатій до фракції Дамблдора, ніж Поттер показував… хоча Драко гадав, що Поттера можна схилити на свій бік. Але також було кристально ясно, що Поттер намагався схилити Драко так само, як Драко намагався схилити його.
Також було зрозуміло, що Поттер видатний, і в ньому є купа всього різного, а не лише невеличке божевілля. Він грає у величезну гру, яку напевно сам майже не розуміє, імпровізує з максимальною швидкістю з вправністю шаленого нунду. Але Поттер впорався вибрати таку тактику, що Драко не міг просто так проігнорувати її. Він запропонував був Драко частину своєї влади, зробив ставку на те, що Драко не зможе використати її без того, щоб стати більш схожим на нього. Його батько називав це високим прийомом, і попередив Драко, що це часто не спрацьовує.
Драко знав, що не розумів усього, що сталося… проте Поттер надав був йому можливість грати прямо зараз у власну гру. І якщо він вибовкає все зараз, то гра стане Батьківською.
Зрештою, все було просто. Нижчі прийоми вимагали незнання обʼєкту, чи принаймні його невпевненості. Лестощі можна видавати за повагу. (“Ти мав би потрапити до Слизеріну” — стара класика, вкрай ефективна на одному типі людей, що не очікують цього, і якщо спрацьовує, можна повторювати.) Проте коли ти знаходиш справжні важелі на когось, то не важливо, чи знають вони, що ти знаєш. Поттер, у своєму шаленому поспіху, вгадав ключ до душі Драко. І якщо Драко знав, що Поттер знав про це — навіть якщо це був очевидний здогад — це нічого не змінювало.
Отже тепер, вперше в житті, у нього були справжні таємниці. Він грав у власну гру. Він відчував через це невиразний біль, проте він знав, що Батько пишався б, і через це все було гаразд.
Він залишив краплі чорнила на місці — вже це було повідомленням, таким, що батько зрозуміє, адже вони були грали в цю гру тонкощів більш ніж один раз — Драко написав єдине питання, яке дійсно гризло його у всій цій справі, те, що він ніби мав би зрозуміти, проте не розумів, взагалі.
Любий Батьку:
Припустімо, я б сказав тобі, що зустрів учня Гоґвортсу, не зовсім з нашого кола знайомих, і він називає тебе “бездоганним інструментом смерті” і сказав, що я твоє “єдине слабке місце”. Що б ти сказав про нього?
Невдовзі їхня родинна сова принесла відповідь.
Мій милий сину:
Я б сказав, що тобі дуже пощастило зустріти когось, хто на своє щастя має потаємну довіру нашого друга й цінного союзника, Северуса Снейпа.
Драко витріщався на лист деякий час, і зрештою кинув його у вогнище.