Бла бла дисклеймер бла бла Ролінґ бла бла права власності.
Примітка автора: секція “Наслідки” цього розділу — частина історії, а не омаке.
Гадаєте, ваш день був химерним? Уявіть мій.
Деякі діти зачекали б, доки їхній перший похід алеєю Діаґон завершиться.
— Мішечок з елементом 79, — сказав Гаррі, і витягнув руку, порожню, з мокового капшучка.
Більшість дітей принаймні зачекали б, доки не отримають спочатку свої чарівні палички.
— Мішечок з окане, — сказав Гаррі. Важкий мішечок золота стрибнув йому в руку.
Гаррі вийняв мішечок, потім вкинув назад до мокового капшучка; дістав руку, після чого занурив її знову, і сказав:
— Мішечок одиниць економічного обміну, — цього разу рука повернулася порожньою.
— Віддай назад мішечок, який я щойно поклав, — і ось він знов, мішечок золота.
Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес роздобув уже принаймні один магічний предмет. Навіщо чекати?
— Професорко Макґонеґел, — сказав Гаррі спантеличеній відьмі, що йшла поряд, — можете сказати мені два слова, щоб одне означало золото, а друге щось інше, але не гроші, мовою, яку я не знаю? Проте не кажіть мені, яке з них що означає.
— Агава і загав, — сказала професорка Макґонеґел. — Це іврит, інше слово означає любов.
— Дякую, професорко. Мішечок з агава, — нічого.
— Мішечок з загав, — і той стрибнув до його руки.
— Загав означає золото? — запитав Гаррі, і професорка Макґонеґел кивнула.
Гаррі обміркував зібрані під час дослідів дані. Це була лише найгрубіша, попередня спроба, проте цього було достатньо щоб дійти принаймні одного висновку:
— Ааааааа, у цьому немає жодного сенсу!
Поряд з ним відьма згорда підняла брову.
— Проблеми, містере Поттер?
— Я щойно спростував кожнісіньку гіпотезу, що в мене була! Як його може влаштовувати `мішечок зі 115 ґалеонами', проте не `мішечок з 90 плюс 25 ґалеонами'? Він вміє лічити, проте не вміє додавати? Він розуміє іменники, проте не деякі фрази з іменників, що означають те саме? Ті, хто створив його, напевно не розмовляли японською, а я геть не знаю іврит, отже він не використовує ані їхні знання, ані мої… — Гаррі безпомічно махнув рукою. — Правила начебто послідовні, проте вони нічого не означають! Я навіть не питатиму, як капшучок розпізнає голос і розуміє природні мови, коли найкращі програмісти штучного інтелекту не можуть навчити цьому найшвидші суперкомпʼютери, і це після тридцяти пʼяти років важкої праці, — Гаррі перевів подих, — то як він працює?
— Магія, — сказала професорка Макґонеґел.
— Це лише слово! Навіть після того, як ви мені це сказали, я не можу зробити жодного передбачення! Це все одно що сказати `флогістон' чи `елан вітал', чи `емерджентність', чи `складність'!
Вдягнена в чорну мантію відьма врешті розсміялася вголос.
— Проте це дійсно магія, містере Поттер.
Гаррі трохи осунувся.
— З усією повагою, професорко Макґонеґел, я не певен, що ви розумієте, чого я тут намагаюся досягти.
— З усією повагою, містере Поттер, я доволі певна, що не розумію. Хіба, але памʼятайте, це лише здогад, хіба що, ви намагаєтеся захопити світ?
— Ні! Тобто так — ну, ні!
— Гадаю, мені варто тривожитися через те, що у вас проблеми з відповіддю на це запитання.
Гаррі похмуро згадав про Дартмутську конференцію зі штучного інтелекту в 1956. Це була найперша конференція на цю тему, саме тоді було вигадано термін “штучний інтелект”. Вони визначили головні завдання: компʼютери мають розуміти мову, навчатися й самовдосконалюватися. Вони були припускали, цілком серйозно, що зможуть досягти істотних успіхів протягом двох місяців силами десятьох науковців.
Ні. Вище голову. Ти тільки-но взявся за завдання розгадати всі таємниці магії. Ти насправді не знаєш, чи дійсно зробити це протягом двох місяців буде надто складно.
— А ви справді ніколи не чули, щоб інші чарівники ставили подібні питання, чи проводили подібні наукові досліди? — знову запитав Гаррі. Просто це здавалося йому настільки очевидним.
Але знову ж таки, знадобилося більш ніж двісті років після винаходу наукового методу для того, щоб бодай комусь з маґлівських вчених спало на думку систематично дослідити, які речення здатна розуміти чотирирічна дитина. Теоретично, вікову психолінгвістику могли відкрити ще у вісімнадцятому сторіччі, проте ніхто просто не подумав про це аж до двадцятого. Отже, насправді, не можна було звинувачувати набагато менший чарівний світ в тому, що вони не досліджують виймальні чари.
Професорка Макґонеґел стисла губи, потім знизала плечима.
— Я досі не впевнена, що ви маєте на увазі, коли кажете `наукові досліди', містере Поттер. Як я вже казала, я бачила, як учні маґлівського роду намагалися добитися того, щоб маґлівська наука працювала в Гоґвортсі, і як люди винаходять нові замовляння й зілля щороку.
Гаррі заперечливо похитав головою.
— Технологія — це зовсім не те саме, що наука. І випробовувати купу різних методів зробити щось — це не те саме, що експериментувати, щоб зрозуміти правила, — багато людей намагалися винайти літальні апарати й випробовували купу штук-з-крилами, проте лише брати Райт побудували аеродинамічну трубу, щоб виміряти підйомну силу. — Ем, а як багато вихованих маґлами дітей вступають до Гоґвортсу щороку?
— Напевно, близько десяти?
Гаррі збився з кроку й ледь не перечепився через власну ногу.
— Десять?
Маґлівський світ мав шість мільярдів населення, і це число зростало. Якщо ви один на мільйон, то семеро таких як ви є в Лондоні й ще тисяча у Китаї. Маґлівська популяція неминуче створювала якусь кількість одинадцятирічних, що вміли розв’язувати диференціальні рівняння — Гаррі знав, що він не єдиний. Він зустрічав інших вундеркіндів на математичних змаганнях. Насправді його трощили суперники, що, мабуть, витрачали буквально весь час на розвʼязання математичних задач, які ніколи не читали наукової фантастики, і які повністю вигорять ще до статевої зрілості та ніколи не досягнуть бодай чогось, адже вони тренували лише вже відомі техніки замість того, щоб вчитися творчо мислити (Гаррі ніколи не вмів програвати).
Проте… у чаклунському світі…
Десять вихованих маґлами дітей на рік, і всі вони припиняли свою маґлівську освіту в одинадцять років? Професорка Макґонеґел може бути упередженою, проте вона була стверджувала, що Гоґвортс є найбільша й найліпша чаклунська школа в світі… І освіта там завершувалася в сімнадцять років.
Професорка Макґонеґел, безсумнівно, знала до останніх дрібниць як перетворитися на кішку. Проте, видавалося, вона буквально ніколи не чула про науковий метод. Для неї це була лише маґлівська магія. І її навіть не цікавили таємниці розуміння природної мови, що їх можуть приховувати виймальні чари.
Відповідно, насправді лишалося лише дві можливості.
Можливість перша: магія така неймовірно неясна, заплутана й незбагненна, що хоч чарівники й відьми були зробили все можливе, щоб її зрозуміти, вони не досягли майже (а то й взагалі) нічого, і зрештою здалися. І Гаррі спіткає та ж доля.
Або…
Гаррі рішуче похрустів пальцями, проте це призвело лише до ледь чутного клацання замість зловісного відлуння від стін алеї Діаґон.
Можливість друга: він захопить світ.
Врешті-решт. Мабуть, не прямо зараз.
Такі речі інколи дійсно вимагали більше ніж два місяці. Маґлівська наука не дісталася місяця за тиждень після Галілео.
Проте Гаррі не міг завадити величезній посмішці розтягнути його щоки так широко, що вони почали боліти.
Гаррі завжди боявся стати таким, як ті вундеркінди, що нічого не досягли за решту свого життя, і лише хизувалися, наскільки попереду вони були в десять років. Проте й більшість дорослих геніїв нічого не досягли. Напевно, існувала принаймні тисяча не менш розумних людей, ніж Ейнштейн, на кожного Ейнштейна в історії. Тому що ці інші генії не натрапили на те єдине, що абсолютно необхідне, щоб досягти величі. Вони так і не знайшли важливої задачі.
Тепер це моє, подумав Гаррі про стіни алеї Діаґон, і про крамниці й товари, і про крамарів і покупців; і про всі землі й усіх людей чаклунської Британії, і всього ширшого чаклунського світу; і про цілий величезний всесвіт, який маґлівські вчені розуміли набагато гірше, ніж думали. Я, Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес, імʼям Науки проголошую цю територію відтепер своєю.
Блискавка й грім зовсім не спромоглися сяйнути й прогриміти в безхмарних небесах.
— Чому ви посміхаєтеся? — стомлено й обережно запитала професорка Макґонеґел.
— Мені цікаво, чи існує заклинання, щоб блискавка спалахувала на тлі щоразу, як я приймаю зловісні рішення, — пояснив Гаррі. Він старанно запамʼятав точні слова свого зловісного рішення, щоб у майбутніх книжках з історії все було правильно записано.
— У мене виникло чітке відчуття, що я маю вжити якихось заходів щодо цього, — зітхнула професорка Макґонеґел.
— Не зважайте й воно минеться. У, як блищить! — Гаррі тимчасово відклав думки про завоювання світу й попрямував до крамниці з відкритою вітриною, а професорка Макґонеґел пішла слідом.
Гаррі вже був купив складники зілля та казан і, е, ще декілька речей. Предмети, що варто було носити в Бездонній Сумці Гаррі (також відомій як “Супер капшук з моки QX31” із невиявними чарами подовження, виймальними чарами й розширюваним горлечком). Обмірковані, свідомі покупки.
Гаррі щиро не розумів, чому професорка Макґонеґел так підозріло на нього дивилася.
Прямо зараз Гаррі був у достатньо дорогій крамниці, щоб та розташовувалася на звивистій головній алеї Діаґон. Крамниця мала відкриту вітрину з товарами, що були розкладені на похилих деревʼяних рядах. Їх охороняло лише слабке сіре сяйво і молоденька продавчиня в дуже укороченій версії мантії, що відкривала її коліна й лікті.
Гаррі обстежував чаклунський еквівалент санітарної сумки, “Набір цілителя для надзвичайних ситуацій плюс”. Він містив два джгути, що самі затягувалися. Шприц з чимось схожим на рідкий вогонь, що мав суттєво сповільнювати циркуляцію крові поряд з місцем уколу й водночас підтримувати насиченість крові киснем протягом трьох хвилин, на випадок, якщо треба запобігти розповсюдженню отрути тілом. Біла тканина, яку можна обгорнути навколо частини тіла, щоб тимчасово приглушити біль. І ще невизначена кількість предметів, призначення яких Гаррі геть не міг зрозуміти, на кшталт “Ліки від впливу дементорів”, що виглядали й пахли як звичайний шоколад. Чи “Засіб від бафлснафлів”, що скидався на маленьке тремтяче яйце і супроводжувався невеличкою брошурою, що демонструвала, як запхати його до ніздрі.
— Безперечно варте купівлі за пʼять ґалеонів, як гадаєте? — запитав Гаррі в професорки Макґонеґел, а молоденька продавчиня, що снувала поряд, палко закивала.
Гаррі очікував був, що професорка зробить якийсь схвальний коментар щодо його передбачливості й готовності.
А отримав натомість щось, що міг би описати лише як “лихе око”.
— І чому ж, — дуже скептично сказала професорка Макґонеґел, — ви очікуєте, що вам знадобиться набір цілителя, парубче?
(Після прикрої пригоди в крамниці зілля, професорка Макґонеґел намагалася більше не вимовляти “містер Поттер” доки хтось був поряд.)
Гаррі відкрив і закрив рота.
— Я не очікую, що він мені знадобиться! Це про всяк випадок!
— На який випадок?
Очі Гаррі розширилися.
— Ви гадаєте, що я планую робити щось небезпечне, і тому хочу купити аптечку?
Сповнений непохитної підозри й іронічної недовіри погляд був йому відповіддю.
— Сили небесні! — вигукнув Гаррі. (Цей вираз він почув від скаженого вченого Дока Брауна з Назад у майбутнє.) — Невже ви це підозрювали й коли я купив зілля пір’ячкового падіння, зяброрості і пляшку пігулок їжі й води?
— Так.
Гаррі вражено потряс головою.
— Це ж який такий план, по вашому, я тут готую?
— Не знаю, — похмуро сказала професорка Макґонеґел, — проте завершується він або доставкою тонни срібла до Ґрінґотсу, або пануванням світом.
— “Панування світом” так недоладно звучить. Мені більш до вподоби “оптимізація світу”.
Цей веселий жарт чомусь не заспокоїв відьму, що обдарувала його спопеляючим поглядом.
— Ого, — сказав Гаррі, коли зрозумів, що вона говорила серйозно. — Ви й справді так гадаєте. Ви дійсно гадаєте, що я планую зробити щось небезпечне.
— Так.
— Ніби це єдина причина, з якої хтось може купити аптечку? Не зрозумійте мене неправильно, професорко Макґонеґел, проте що це за скажені діти, з якими ви звикли мати справу?
— Ґрифіндорці, — кинула професорка Макґонеґел, і це слово містило тягар гіркоти й відчаю, ніби було вічним прокляттям для дитячого ентузіазму й піднесеного настрою.
— Заступнице директора професорко Мінерво Макґонеґел, — сказав Гаррі і суворо взяв руки в боки. — Я не збираюся потрапляти до Ґрифіндору…
Тут заступниця директора вставила щось про те, що якщо він потрапить до Ґрифіндору, то вона вигадає, як убити капелюха. Цю дивну заувагу Гаррі не коментував, хоча продавчиня раптом закашлялася.
— Я збираюся до Рейвенклову. І якщо ви дійсно гадаєте, що я планую робити щось небезпечне, то, чесно, ви не розумієте мене взагалі. Я не люблю небезпеку, небезпека — це страшно. Я просто поводжуся розсудливо. Я обережний. Я готуюся до непередбачених обставин. Як мої батьки співали мені: Будь готовим! Це похідна пісня бойскаутів! Будь готовим! Доки йдеш життям! Не будь нервовим, не будь схвильованим, не будь наляканим — будь готовим!
(Батьки Гаррі насправді співали йому лише ці рядки з пісні Тома Лерера, і Гаррі перебував у блаженному незнанні щодо решти.)
Професорка Макґонеґел дещо розслабилася — хоча, переважно, завдяки словам Гаррі про те, що він збирається до Рейвенклову.
— І до яких обставин, ви припускаєте, вас може підготувати ця аптечка, парубче?
— Одну з моїх однокласниць кусає жахливий монстр, і я шалено риюся в капшучку зі шкурки моки в пошуках чогось, що може їй допомогти, вона сумно дивиться на мене і питає з останнім подихом, Чому ти не був готовим? А потім помирає, і коли її очі заплющуються, я вже знаю, що вона ніколи мене не пробачить…
Гаррі почув, як продавчиня ахнула, поглянув на неї і побачив, що вона витріщається на нього, а її губи сильно стиснуті. Потім молода дівчина розвернулася й швидко зникла в глибині крамниці.
Що…?
Професорка Макґонеґел нахилилася, лагідно, проте твердо взяла Гаррі за руку, витягла його з головної алеї Діаґон і вивела до брукованого брудними цеглинами провулку між двома крамницями, що завершувався глухим кутом — стіною суцільного чорного бруду.
Висока відьма направила паличку до головної вулиці.
— Квіетус, — сказала вона, і екран тиші опустився навколо них, блокуючи весь шум з вулиці.
Що я зробив не так…
Професорка Макґонеґел повернулася й огледіла Гаррі. Вона не мала типового для дорослих “ти зробив погано” виразу, проте обличчя було спокійним, контрольованим.
— Ви маєте запамʼятати, містере Поттер, — сказала вона, — що в цій країні всього лише десять років тому була війна. Кожен когось втратив, і не варто легковажно розмовляти про друзів, що помирають на ваших руках.
— Я… Я не хотів… — висновок ніби каменем навалився на надзвичайно яскраву уяву Гаррі. Він розмовляв про чийсь останній подих — і тоді продавчиня втекла — війна була закінчилася десять років тому, отже дівчині було щонайбільше вісім чи девʼять років, коли, коли, — Мені прикро, я не хотів… — Гаррі стало дуже соромно, він відвернувся щоб втекти від погляду старої відьми, проте стіна бруду блокувала шлях, і в нього ще не було палички, — Мені прикро, мені прикро, мені прикро!
Позад себе він почув тяжке зітхання.
— Я знаю, містере Поттер.
Гаррі наважився озирнутися. Тепер професорка Макґонеґел мала просто сумний вигляд.
— Мені прикро, — знову сказав Гаррі, почуваючися препаскудно. — Чи трапилося щось таке з… — і тоді Гаррі стулив губи й накрив рота рукою про всяк випадок.
Обличчя старої відьми посумнішало ще більше.
— Ви маєте навчитися думати перед тим, як щось казати, містере Поттер, інакше у вашому житті буде небагато друзів. Така доля в багатьох рейвенкловців, проте, сподіваюся, не ваша.
Гаррі хотів втекти. Він хотів витягнути чарівну паличку й стерти весь епізод з памʼяті професорки Макґонеґел, знову бути з нею ззовні крамниці, зробити, щоб цього не сталося…
— Проте відповім на ваше питання, містере Поттер: ні, нічого такого зі мною ніколи не було. Звісно, мені доводилося бачити, як друг видає останній подих, один раз чи сім. Проте ніхто з них ніколи не проклинав мене при смерті, і я ніколи не думала, що вони мене не пробачать. Чому ви сказали таке, містере Поттер? Чому ви навіть подумали про таке?
— Я… Я… Я, — Гаррі ковтнув слину. — Я просто завжди намагаюся уявити найжахливіше, що може статися, — а ще він частково жартував, проте він радше б відкусив собі язика, ніж сказав би про це тепер.
— Що? — сказала професорка Макґонеґел. — Але навіщо?
— Щоб не дати цьому статися!
— Містере Поттер… — голос старої відьми стих. Потім вона зітхнула і присіла поряд з ним.
— Містере Поттер, — сказала вона, тепер лагідно, — це не ваша відповідальність — піклуватися про учнів Гоґвортсу. А моя. Я не дозволю чомусь поганому статися з вами, чи з будь-ким іншим. Гоґвортс — це найбезпечніше місце для магічних дітей в усьому магічному світі, і у мадам Помфрі є повністю оснащений цілительський кабінет. Вам взагалі не знадобиться аптечка, тим паче не за пʼять ґалеонів.
— Але ж може знадобитися! — вигукнув Гаррі, — Ніде не може бути цілковито безпечно! Що, як у моїх батьків буде серцевий напад, чи станеться нещасний випадок, доки я буду вдома на Різдво — мадам Помфрі там не буде, мені знадобиться власний набір цілителя…
— Що, заради Мерліна… — сказала професорка Макґонеґел. Вона підвелася, і подивилася на Гаррі поглядом, що був то роздратованим, то турботливим. — Не треба думати про такі жахливі речі, містере Поттер!
Обличчя Гаррі спотворила гірка злість, коли він це почув.
— Авжеж, треба! Якщо не думати, можна не лише постраждати самому, а й завдати шкоди іншим!
Професорка Макґонеґел відкрила рота, потім закрила його. Відьма замислено потерла перенісся.
— Містере Поттер… Якби я запропонувала вислухати вас… Чи забажали б ви мені щось розповісти?
— Про що?
— Про те, чому ви переконані, що завжди маєте пильнувати, щоб з вами не сталося чогось жахливого.
Гаррі здивовано витріщився на неї. Це ж була очевидна аксіома.
— Ну… — повільно сказав Гаррі. Він намагався впорядкувати свої думки. Як пояснити це відьмі-професорці, коли вона не знає навіть основ? — Маґлівські дослідники зʼясували, що люди завжди дуже оптимістичні відносно дійсності. Наприклад, вони кажуть, що на щось потрібно два дні, а виходить десять, чи вони кажуть, що потрібно два місяці, а виходить тридцять пʼять років. В одному досліді студентів запитували, за який час вони завершать домашнє завдання з 50%, 75% і 99% впевненістю, і лише 13%, 19% і 45% учнів встигли за цей час. І дослідники зʼясували причину: коли одну групу студентів запитали про найкращі можливі строки — якщо все відбудеться якомога краще, а іншу про середні строки — якщо все станеться як зазвичай, то отримали статистично однакові результати. Розумієте, якщо ви запитаєте людину, чого та очікує у звичайному випадку, вона змоделює кожен етап з врахуванням найвищої ймовірності того, що все піде за планом без сюрпризів. Проте насправді, враховуючи, що більше половини студентів не впоралася за запланований з 99% впевненістю термін, в дійсності результати зазвичай трохи гірші, ніж “найгірший сценарій”. Це називається омана планування, і найкращий метод впоратися з нею — питати скільки часу потрібно було востаннє, коли ви робили те ж саме. Це називається погляд ззовні замість погляду зсередини. Проте, коли ви робите щось нове й у вас немає такої можливості, потрібно просто бути дуже, дуже, дуже песимістичним. Таким песимістичним, щоб дійсність була насправді кращою, ніж ви очікували приблизно так часто й настільки, як коли дійсність була гіршою. Насправді, дуже складно бути достатньо песимістичним, щоб у вас був бодай шанс недооцінити реальність. Наприклад, коли я постарався бути похмурим і уявив, що одного з моїх однокласників вкусять, насправді ж уцілілі смертежери нападуть на школу, щоб дістатися мене. Добре хоч…
— Зупиніться, — сказала професорка Макґонеґел.
Гаррі замовк. Він лише збирався був додати, що принаймні вони знали, що Темний Лорд не нападе, адже він мертвий.
— Мабуть я недостатньо чітко висловилася, — сказала відьма, її голос з виразним шотландським акцентом звучав ще обережніше. — Чи сталося щось з вами особисто, що налякало вас, містере Поттер?
— Те, що сталося особисто зі мною, є лише випадком із життя, — пояснив Гаррі, — Воно не має тієї ж ваги, що й перевірена, рецензована стаття в науковому журналі про контрольоване дослідження з випадковим поділом на групи, багатьма піддослідними, високим впливом досліджуваних явищ і статистичною значущістю.
Професорка Макґонеґел надавила пальцями на перенісся, вдихнула, потім видихнула.
— Я б все одно хотіла про це почути, — сказала вона.
— Ем… — сказав Гаррі й глибоко вдихнув. — У нашому районі зʼявилися грабіжники, а мати попросила мене повернути каструлю, що вона була позичила в сусідки за два квартали. Я відповів, що не хочу йти, адже мене можуть пограбувати, а вона сказала: “Гаррі, не кажи такого!”, ніби гадала, що через це так і станеться, а якщо я не говоритиму про таке, то буду в безпеці. Я намагався пояснити, чому мене це не заспокоює, але вона все одно змусила мене віднести каструлю. Я був занадто малий, щоб знати, наскільки статистично малоймовірно, що злодій захоче пограбувати мене, але вже достатньо дорослий, щоб розуміти — не думати про щось недостатньо, аби цього не сталося. Тому я був дійсно наляканий.
— Це все? — запитала професорка Макґонеґел після паузи, коли стало зрозуміло, що Гаррі завершив розповідь. — Нічого іншого з вами не сталося?
— Я знаю, що це не звучить вражаюче, — захищався Гаррі. — Проте це був один з вирішальних моментів у житті, розумієте? Тобто, я знав, що не думати про щось недостатньо, щоб цього не сталося, я знав це, але бачив, що мама дійсно так думала, — Гаррі замовк, намагаючись опанувати злість, що знову почала наростати, коли він про це думав. — Вона не слухала. Я намагався пояснити їй, я благав, щоб вона не відправляла мене, а вона віджартовувалася. Все, що я казав, вона сприймала як якийсь великий жарт… — Гаррі знову приборкав темну лють. — Ось тоді я зрозумів, що всі, хто мають мене захищати, насправді божевільні, що вони не послухають мене, хай як їх не благати, і що я ніколи не зможу на них покластися, щоб зробити щось як треба. Інколи добрих намірів недостатньо, іноді треба бути нормальним.
Запанувала довга тиша.
Гаррі використав цей час щоб, глибоко дихаючи, заспокоїтися. Безглуздо було злитися. Безглуздо було злитися. Усі батьки такі, жоден дорослий не опуститься так низько, щоб поставити себе на рівень дитини й послухати її. Його генетичні батьки були б такими самими. Здоровий глузд був іскрою посеред ночі, нескінченно малим рідкісним винятком у загальному правилі божевілля. Тому безглуздо було злитися.
Гаррі не подобався собі, коли він злився.
— Дякую, що поділилися цим, містере Поттер, — сказала професорка Макґонеґел по деякому часі. Вона мала відсторонений вираз обличчя (майже такий самий, що його мав Гаррі, доки експериментував з капшучком, якби він тільки побачив був себе в дзеркало, щоб зрозуміти це). — Я маю подумати про це.
Вона повернулася до рогу з алеєю й підняла паличку…
— Ем, — сказав Гаррі, — тепер можна купити набір цілителя?
Відьма зупинилася, і пильно глянула на нього.
— А якщо я скажу ні, що він надто дорогий і не потрібний вам, що тоді?
Обличчя Гаррі гірко скривилося.
— Саме те, що ви думаєте, професорко Макґонеґел. Саме те, що ви думаєте. Я зроблю висновок, що ви черговий божевільний дорослий, з яким неможливо розмовляти, і почну планувати, як все одно роздобути набір цілителя.
— Я ваш опікун протягом цієї поїздки, — сказала професорка Макґонеґел, у її голосі ледь чулася загроза. — Я не дозволю вам попихати мною.
— Я розумію, — сказав Гаррі. Він приховав образу в голосі і не сказав більше нічого з того, що спало йому на думку. Професорка Макґонеґел сказала йому думати, перед тим як щось казати. Може він і не згадає про це завтра, але бодай на пʼять хвилин його вистачить.
Паличка в руці відьми зробила невелике коло, і шум алеї Діаґон повернувся.
— Добре, парубче, — сказала вона, — Ходімо й купимо той набір цілителя.
У Гаррі аж щелепа відвисла від подиву. Потім він поквапився за нею, аж спотикаючись від раптового поспіху.
Крамниця не змінилася після їхнього попереднього відвідування, зрозумілі й незрозумілі предмети досі лежали на похилій деревʼяній вітрині, сіре сяйво досі захищало її, а продавчиня повернулася на своє старе місце. Вона здивовано поглянула на них.
— Вибач, — сказала вона, коли вони наблизилися.
— Пробачте за… — майже одночасно почав Гаррі.
Вони запнулися й подивилися один на одного, а потім продавчиня коротко засміялася.
— Я не хотіла, щоб у тебе були неприємності з професоркою Макґонеґел, — сказала вона й змовницьки знизила голос. — Сподіваюся, вона не надто жахливо з тобою обійшлася.
— Делло! — обурилася професорка Макґонеґел.
— Мішок золота, — сказав Гаррі своєму капшучку, і знову подивився на продавчиню, доки відраховував пʼять ґалеонів. — Не хвилюйтеся, я розумію, що вона жахлива до мене лише через те, що любить мене.
Він віддав пʼять ґалеонів продавчині, а професорка Макґонеґел тріскотіла про щось неважливе.
— Один “Набір цілителя для надзвичайних ситуацій плюс”, будь ласка.
Насправді, бачити як “розширюване горлечко” ковтає аптечку розміром з портфель було доволі тривожно. Гаррі не міг не задуматися, що станеться, якщо він спробує забратися до мокового капшучка сам — враховуючи, що дістати з капшучка щось в змозі лише людина, яка поклала це туди.
Коли капшучок… доїв… його важко вибороту покупку, Гаррі міг присягнутися, що чув тиху відрижку. Це мало бути зачакловано навмисно. Альтернативні гіпотези були надто жахливими, щоб їх розглядати… насправді Гаррі не міг навіть думати про альтернативні гіпотези. Коли вони знову вийшли на алею Діаґон, Гаррі поглянув на професорку.
— Куди далі?
Професорка Макґонеґел вказала на крамницю, що ніби була зроблена з плоті замість цегли, і була покрита шерстю замість фарби.
— У Гоґвортсі дозволені маленькі тварини. Наприклад, ви можете купити сову, щоб відправляти листи…
— Чи можу я заплатити кнат чи скільки й орендувати сову, коли треба надіслати листа?
— Так, — сказала професорка Макґонеґел.
— Тоді, гадаю, рішуче ні.
Професорка Макґонеґел кивнула, ніби викреслила пункт зі списку.
— Чи можна дізнатися чому?
— У мене з домашніх улюбленців був лише камінь. Він помер.
— Ви думаєте, що не можете доглядати за хатньою твариною?
— Я міг би, — сказав Гаррі, — проте тоді я б весь день одержимо гадав, погодував я її, чи вона повільно помирає з голоду у своїй клітці, і все думає, де ж її господар і чому немає їжі.
— Ця бідолашна сова, — мʼяко сказала стара відьма. — Ось так покинута. Мені цікаво, що б вона робила.
— Ну, напевно, вона б зовсім зголодніла й заходилася кігтями намагатися вибратися з клітки чи коробки чи що там в неї, хоча ймовірно в неї б не вийшло це… — Гаррі раптом зупинився.
Відьма продовжила, досі мʼяким голосом:
— А що сталося б з нею потім?
— Перепрошую, — сказав Гаррі, потім потягнувся, щоб взяти руку професорки Макґонеґел, чемно, проте твердо, і вивів її до чергового провулку — після ухилянь від такої кількості прихильників, цей процес вже став майже непомітною рутиною. — Будь-ласка, застосуйте те закляття тиші.
— Квіетус
Голос Гаррі тремтів.
— Ця сова не уособлює мене, мої батьки ніколи не закривали мене в комірчині й не залишали голодувати. У мене немає страху самотності й мені не подобається напрямок ваших думок, професорко Макґонеґел!
Відьма серйозно подивилася на нього вниз.
— І що ж це за думки такі, містере Поттер?
— Ви гадаєте, що зі мною, — Гаррі складно було це сказати, — зі мною жорстоко поводилися?
— То поводилися?
— Ні! — закричав Гаррі, — Ні, ніколи! Ви гадаєте, що я дурний? Я знаю що таке жорстоке поводження з дітьми, я знаю про недоречні дотики і таке інше. Якби щось таке сталося, я б зателефонував до поліції! І доповів би класному керівникові! І знайшов би телефон соціальних служб у довіднику! І сказав би дідусеві з бабусею, і місіс Фіґ! Мої батьки ніколи нічого такого не робили, взагалі ніколи ніколи! Як ви смієте на таке натякати!
Стара відьма твердо на нього дивилася.
— Це мій обовʼязок, як заступниці директора, розслідувати можливі ознаки жорстокого поводження з дітьми, які перебувають під моєю опікою.
Злість Гаррі неконтрольовано здіймалася до щирої чорної люті.
— Ніколи не смійте навіть видихнути бодай слово цих, цих інсинуацій будь-кому іншому! Нікому, чуєте мене, Макґонеґел? Подібні звинувачення можуть руйнувати людей і знищувати родини, навіть якщо батьки цілковито невинні! Я читав про таке в газетах! — голос Гаррі переходив до високого крику. — Система не знає як зупинитися, вона не вірить ані батькам, ані дітям, коли ті кажуть, що нічого не було! Не смійте загрожувати таким моїй родині! Я не дозволю вам знищити мій дім!
— Гаррі, — лагідно сказала стара відьма, і потягнулася до нього…
Гаррі відступив на крок, і відкинув її руку своєю.
Макґонеґел заклякла, потім забрала руку і відступила на крок назад.
— Гаррі, все гаразд, — сказала вона. — Я вірю тобі.
— Справді, — прошипів Гаррі. Лють досі наповнювала його кров, — чи ви просто чекаєте на можливість відійти від мене й заповнити папери?
— Гаррі, я бачила твій дім. Я бачила тебе з батьками. Вони люблять тебе. Ти любиш їх. Я вірю, коли ти кажеш, що твої батьки ніколи з тобою жорстоко не поводилися. Проте я мала запитати, адже тут коїться щось дивне.
Гаррі холодно на неї витріщався.
— Що наприклад?
— Гаррі, я бачила багато дітей, що з ними жорстоко поводилися, під час моєї праці в Гоґвортсі, якби ти знав скількох, це б розбило твоє серце. І, коли ти щасливий, ти не поводишся як один з тих дітей, ані крапельки. Ти посміхаєшся до незнайомців, обіймаєш людей, я кладу руку тобі на плече й ти не здригаєшся. Проте інколи, лише інколи, ти кажеш чи робиш щось дуже схоже на… когось, хто провів свої перші одинадцять років замкненим у льосі. А не з люблячою родиною, яку я бачила, — професорка Макґонеґел нахилила голову, на її обличчі знову зʼявився спантеличений вираз.
Гаррі прийняв це, обміркував. Чорна лють почала згасати, коли він зрозумів, що його слухають з повагою, і що його родині нічого не загрожує.
— І як ви пояснюєте свої спостереження, професорко Макґонеґел?
— Я не знаю, — сказала вона. — Проте, можливо, з вами сталося щось, чого ви не памʼятаєте.
Лють знову повернулася до Гаррі. Це надто скидалося на те, що він був читав у газетах про розбиті родини.
— Придушення спогадів — це лише купа псевдонауки! Люди не придушують травматичні спогади, вони памʼятають їх надто добре до кінця свого життя!
— Ні, містере Поттер. Існує таке закляття, забуттятус.
Гаррі завмер на місці.
— Закляття, що стирає памʼять?
Стара відьма кивнула.
— Проте не всі ефекти пережитого, якщо ви розумієте, про що я, містере Поттер.
Дрижаки пройшлися спиною Гаррі. Цю гіпотезу… не можна було легко спростувати.
— Проте мої батьки не могли такого зробити!
— Дійсно ні, — сказала професорка Макґонеґел. — Потрібен був би хтось з чаклунського світу. Боюся… не існує методів бути впевненим.
Навички раціоналіста знову прокинулися в Гаррі.
— Професорко Макґонеґел, наскільки ви впевнені у своїх спостереженннях, і які можуть бути альтернативні пояснення?
Відьма розкрила долоні, ніби щоб показати, що вони порожні.
— Впевнена? Я ні в чому не впевнена, містере Поттер. За все своє життя я ніколи не зустрічала нікого схожого на вас. Інколи здається, що вам не одинадцять років, чи що ви взагалі не людина.
Брови Гаррі здійнялися до неба…
— Перепрошую! — хутко сказала професорка Макґонеґел. — Мені дуже прикро, містере Поттер. Я намагалася донести свою думку, і боюся, що вийшло зовсім не те, що я мала на увазі…
— Навпаки, професорко Макґонеґел, — повільно сказав Гаррі й посміхнувся. — Я вважаю це справжнім компліментом. Проте, ви не проти, якщо я запропоную альтернативне пояснення?
— Запропонуйте, будь ласка.
— Діти не мають бути надто розумнішими за своїх батьків, — сказав Гаррі. — Чи, мабуть, надто розсудливішими. Мій батько напевно міг би перехитрити мене, якби він, знаєте, насправді намагався, замість того, щоб використовувати свій дорослий інтелект переважно для вигадування нових причин не змінювати свою думку, — Гаррі замовк. — Я надто розумний, професорко. Мені немає що сказати звичайним дітям. Дорослі не поважають мене достатньо, щоб справді розмовляти зі мною. І, якщо щиро, навряд вони б розмовляли на рівні Річарда Фейнмана, отже я краще натомість почитаю щось, що написав Річард Фейнман. Я ізольований, професорко Макґонеґел. Я був ізольованим протягом усього свого життя. Можливо, це має деякі наслідки, подібні до тих, що до них призводять роки, проведені запертим у льосі. Я надто розумний, щоб дивитися на батьків знизу, як мають робити діти. Мої батьки люблять мене, проте не вважають за необхідне прислухатися до розуму, і інколи у мене відчуття, ніби це вони діти — діти, що не слухаються і мають абсолютні повноваження щодо всього мого існування. Я стараюся не надто розчаровуватися з цього приводу, проте я також стараюся бути чесним з собою, і тому так, я розчарований. І також у мене проблеми з керуванням гнівом, проте я працюю над цим. Ось і все.
— Ось і все?
Гаррі впевнено кивнув.
— Ось і все. Безперечно, професорко Макґонеґел, навіть у магічній Британії, звичайне пояснення варто розглянути?
Пізніше того дня, сонце вже знизилося в літньому небі, а покупці почали зникати з вулиць. Деякі крамниці вже зачинилися; Гаррі й професорка Макґонеґел ледве були встигли купити підручники у “Флоріш і Блотс” перед самим реченцем. Лише з невеличким розчаруванням, бо коли Гаррі був пішов навпростець до секції “Числомагія”, то дізнався, що підручники для сьомого класу не розповідали ні про що математично складніше за тригонометрію.
Цієї миті, втім, думки Гаррі були далеко від мрій про легкодоступні плоди досліджень.
Цієї миті вони вдвох виходили з крамниці Олівандера, і Гаррі витріщався на свою чарівну паличку. Він був махнув нею, і створив різнокольорові іскри, що насправді не мало стати таким вже особливим шоком після всього, що він бачив, проте чомусь…
Я володію магією.
Я. Тобто, я особисто. Я — магічний. Я — чарівник.
Він був відчув, як магія потекла його рукою, і тієї ж миті усвідомив, що завжди мав це почуття, що володів ним усе життя. Це почуття не було зором чи слухом чи нюхом чи смаком чи дотиком, а лише магією. Ніби ти мав очі, проте завжди тримав їх закритими, і ти навіть не розумів, що бачиш темряву; а потім одного дня очі відкрилися, і ти побачив світ. Цей шок пронизав його, доторкнувся до частин його самого, пробудив їх, і зник за секунди; залишив лише певне знання, що він тепер чарівник, і завжди ним був, і навіть, якимось дивним чином, завжди про це знав.
І…
-- Дивне тут те, що вам судилася паличка, рідна сестра якої… авжеж, її сестра позначила вас цим шрамом.
Таке не могло бути збігом. У цій крамниці були тисячі паличок. Ну, добре, насправді це могло бути збігом, у світі шість мільярдів людей, і збіги один на тисячу трапляються щодня. Проте, теорема Баєса стверджує, що будь-яка розумна гіпотеза, що вона робить імовірність того, що Гаррі отримає сестру палички Темного Лорда, більшою за один на тисячу, має перевагу.
Професорка Макґонеґел просто сказала як чудно, і більше нічого, через що Гаррі відчув шок від абсолютної, нездоланної відсутності цікавості в чаклунів і відьом. У жодному уявному світі, Гаррі не сказав би просто “гм” і не вийшов би з крамниці без бодай спроби знайти якусь гіпотезу, що пояснювала б, що сталося.
Його лівиця піднялася й торкнулася шраму.
Що… саме…
— Ви тепер справжній чарівник, — сказала професорка Макґонеґел. — Вітаю.
Гаррі кивнув.
— І що ви думаєте про світ чарівників? — запитала вона.
— Він дивний, — сказав Гаррі. — Я мав би думати про всю магію, що бачив… все, що я тепер знаю є можливе, і все, що я тепер знаю є брехнею, і про всю необхідну для зрозуміння цього світу працю. Проте я відволікаюся на відносно дрібні речі, такі як, — Гаррі стишив голос, — вся ця історія з “хлопчиком-що-вижив”. — Навкруги, здавалося, нікого не було, проте не варто спокушати долю.
Професорка Макґонеґел видала звук “кгем”.
— Справді? І не кажіть.
Гаррі кивнув.
— Так. Це просто… дивно. Дізнатися, що ти був частиною якоїсь величної історії, завдання перемогти великого й жахливого Темного Лорда, і що це вже зроблено. Завершено. Цілковито позаду. Ніби ти Фродо Торбин і дізнався, що твої батьки взяли тебе до Розколини Судьби й дали тобі кинути перстень, коли тобі був один рік, і ти про це навіть не памʼятаєш.
Усмішка професорки Макґонеґел стала якоюсь нерухомою.
— Знаєте, якби я був будь-ким іншим, взагалі будь-ким іншим, я б напевно дуже непокоївся, як гідно жити після такого початку. Господи, Гаррі, що ти зробив відколи переміг Темного Лорда? Власна книгарня? Це чудово! Скажи, а ти знав, що я назвав дитину на твою честь? Проте, я сподіваюся, що це не буде проблемою, — Гаррі зітхнув. — І все одно… цього майже достатньо, щоб я бажав, аби існували якісь незавершені частини цього завдання, щоб я міг сказати, що, знаєте, я дійсно якимось чином брав участь.
— О? — сказала професорка Макґонеґел дивним тоном. — Є якісь ідеї?
— Ну, наприклад, ви згадували, що моїх батьків зрадили. Хто їх зрадив?
— Сіріус Блек, — ледь не прошипіла імʼя відьма. — Він в Азкабані, чаклунській тюрмі.
— Наскільки імовірно, що Сіріус Блек втече з тюрми, і мені доведеться вистежити його й перемогти в якійсь захоплюючій дуелі, чи краще, оголосити величезну нагороду за його голову й переховуватися в Австралії, доки чекатиму на результати?
Професорка Макґонеґел моргнула. Двічі.
— Навряд чи. Ніхто ще ніколи не тікав з Азкабану, і я сумніваюся, що він буде першим.
Гаррі дещо скептично ставився до фрази “ніхто ніколи не втікав з Азкабану”. Проте, можливо, за допомогою магії дійсно можна досягти майже 100% досконалої тюрми, особливо якщо у вас є чарівна паличка, а в них ні. Найкращий спосіб вибратися звідти — ніколи туди не потрапляти.
— Ну добре, — сказав Гаррі. — Нібито немає до чого причепитися, — він зітхнув, потерши рукою голову. — Чи може насправді Темний Лорд не помер тієї ночі. Не повністю. Його дух ширяє й шепоче людям у кошмарах і просочується до справжнього світу, шукає шлях назад до земель, які він заприсягнувся знищити, і тепер, відповідно до давнього пророцтва, він і я не маємо вибору, крім смертельної дуелі, в якій перемога призведе до поразки, а поразка — до перемоги…
Голова професорки Макґонеґел почала обертатися, вона кидала очима навкруги, ніби перевіряла, чи не слухає їх хтось.
— Я жартую, професорко, — дещо роздратовано сказав Гаррі. І чого вона завжди сприймає все так серйозно…
Жахливе відчуття повільно зароджувалося в районі живота Гаррі.
Професорка Макґонеґел подивилася на Гаррі зі спокійним виразом. Дуже, дуже спокійним виразом. Потім зробила усмішку.
— Звісно, містере Поттер.
От дідько.
Якби Гаррі мав формалізувати безсловесний висновок, що щойно сяйнув у його розумі, то вийшло б щось на кшталт: “Якщо оцінити ймовірність того, що професорка Макґонеґел робить те, що я щойно побачив, через старанний самоконтроль проти розподілу імовірностей всього, що вона робила б природно, якби я погано пожартував, то ця поведінка є істотним доказом того, що вона щось приховує”.
Проте насправді Гаррі подумав: От дідько.
Гаррі теж повернув голову, щоб перевірити вулицю. А-а, нікого поблизу.
— Він не мертвий, чи не так? — зітхнув Гаррі.
— Містере Поттер…
— Темний Лорд живий. Звісно він живий. Навіть мріяти, що це не так, було виявом цілковитого оптимізму. Я, певно, з глузду зʼїхав, не уявляю, про що я думав. Лише через те, що хтось сказав, що його тіло згоріло дотла, не уявляю, чому я подумав, що він помер. Вочевидь, мені ще багато чому треба навчитися в мистецтві належного песимізму.
— Містере Поттер…
— Принаймні скажіть, що насправді не існує пророцтва… — професорка Макґонеґел досі тримала цю яскраву нерухому усмішку. — О, та ви просто знущаєтеся!
— Містере Поттер, не треба вигадувати речі й турбуватися про…
— Ви дійсно кажете мені це? Уявіть мою реакцію пізніше, коли я дізнаюся, що насправді було про що турбуватися.
Її незмінна усмішка похитнулася.
Плечі Гаррі опустилися.
— Мені треба досліджувати цілий світ магії. У мене немає часу на це .
Потім обидвоє замовкли, коли чоловік у мінливій жовтогарячій мантії зʼявився на вулиці й повільно пройшов повз; очі професорки Макґонеґел ненавʼязливо стежили за ним. Рот Гаррі рухався, адже він жував губу, і якби хтось дивився зблизька, то помітив би, як зʼявилася дрібна цятка крові.
Коли чоловік у жовтогарячій мантії відійшов на достатню відстань, Гаррі знову заговорив, приглушивши свій голос до тихого бурмотіння.
— Ви збираєтеся сказати мені правду, професорко Макґонеґел? І навіть не марнуйте час на спроби відкараскатися, я не дурний.
— Вам одинадцять років, містере Поттер! — різко прошепотіла вона.
— І відповідно я недолюдина. Вибачте… я на мить забув.
— Це страшенні й важливі справи! Вони таємні, містере Поттер! Це катастрофа, що ви, досі дитина, знаєте навіть стільки! Не кажіть про це нікому, ви розумієте? Геть нікому!
Як інколи траплялося, коли Гаррі ставав достатньо злим, його кров холонула замість того щоб кипіти, і жахлива темна ясність охоплювала його розум, розмічала можливі тактики й оцінювала їхні наслідки із непохитним реалізмом.
Зазнач, що ти маєш право знати: невдача. В очах Макґонеґел одинадцятирічні діти не мають права щось знати.
Скажи, що більше не дружитимеш з нею: невдача. Вона недостатньо цінує вашу дружбу.
Зазнач, що тобі загрожуватиме небезпека, якщо ти не знатимеш: невдача. Все вже розплановано з розрахунком на те, що ти не знаєш. Відомі незручності зміни планів здаватимуться набагато неприємнішими за лише невідомі перспективи того, що ти можеш постраждати.
Заклики до справедливості чи розумні доводи зазнають невдачі. Ти маєш або знайти щось, що в тебе є і потрібно їй, або знайти щось, що ти можеш зробити, а вона цього боїться…
А.
— Ну що ж, професорко, — сказав Гаррі тихим крижаним голосом, — тоді я ніби маю щось, що вам потрібно. Ви можете, якщо хочете, сказати мені правду, всю правду, і за це я зберігатиму ваші таємниці. Чи можете спробувати зберегти мою необізнаність, щоб використовувати мене як пішака. В цьому разі я нічого вам не винен.
Макґонеґел різко зупинилася посеред вулиці. Її очі палали, а голос перейшов до відвертого шипіння.
— Як ви смієте!
— Як ви смієте! — прошепотів він у відповідь.
— Ви шантажуватимете мене?
Губи Гаррі скривилися.
— Я пропоную вам послугу. Я даю вам шанс захистити ваш дорогоцінний секрет. Якщо ви відмовитеся, у мене будуть всі причини розпитувати про це деінде, не на зло вам, а тому що я маю знати! Облиште ваш безглуздий гнів на дитину, яка, ви думаєте, має слухатися вас, і ви зрозумієте, що будь-який нормальний дорослий зробив би те саме! Станьте на моє місце! Як би ви почувалися, якби це були ВИ?
Гаррі дивився на Макґонеґел, чув її важке дихання. Він вирішив, що час послабляти тиск, дати їй перетравити все.
— Ви не маєте вирішувати прямо зараз, — сказав Гаррі нормальнішим тоном. — Я зрозумію, якщо вам потрібен час, щоб обдумати мою пропозицію… Проте попереджаю про одне, — продовжив Гаррі вже холоднішим голосом. — Не варто використовувати це закляття забуттятус на мені. Я вже давно вигадав сигнал, і я вже надіслав його собі. Якщо я отримаю цей сигнал, і не памʼятатиму, як відправив його… — Гаррі значуще замовкнув.
Обличчя Макґонеґел весь час змінювало вираз.
— Я… навіть не думала насилати на вас забуттятус, містере Поттер… проте навіщо ви вигадали такий сигнал, якщо не знали про…
— Я подумав про це, доки читав маґлівську науково-фантастичну книжку, і сказав собі, про всяк випадок… І ні, я не скажу вам який це сигнал, я не тупий.
— Я не планувала питати, — сказала Макґонеґел. Вона ніби зовсім пала духом, раптом мала дуже старий і дуже втомлений вигляд. — Це був важкий день, містере Поттер. Чи можемо ми купити вам валізу й відправити вас додому? Я вірю, що ви не розмовлятимете ні з ким про цю справу, доки в мене не буде часу подумати. Врахуйте, що ще лише дві людини в усьому світі знають про цю справу, це директор Албус Дамблдор і професор Северус Снейп.
Отже, нова інформація. Це пропозиція миру. Гаррі кивнув на знак згоди, повернув голову вперед і знову пішов, а його кров почала нагріватися до нормального стану.
— Отже тепер я маю знайти спосіб вбити безсмертного темного чаклуна, — сказав Гаррі й роздратовано зітхнув. — Мені й справді хотілося б, щоб ви були повідомили мені це перед тим, як я почав робити покупки.
Крамниця валіз була обставлена розкішніше за всі, що Гаррі колись бачив. Штори були пишними, з витонченим візерунком, підлога та стіни з мореного й полірованого дерева, а валізи займали почесні місця на відшліфованих платформах зі слонової кістки. Крамар був одягнений у мантію якості лише трохи нижчої, ніж Луціус Мелфой, і розмовляв з вишуканою, масною ввічливістю як з професоркою Макґонеґел, так і з Гаррі.
Гаррі вже запитав усе, що хотів, і його потягнуло до важкої на вигляд валізи з дерева, не полірованого, проте теплого й міцного. На ній було вирізьблено візерунок дракона-вартового, чиї очі рухалися й стежили за будь-ким, хто наблизиться. Валізу зачаклували, щоб вона була легкою, зсідалася за командою, випускала маленькі щупальця з кігтями з дна й дріботіла за господарем. Валіза мала по дві шухляди з чотирьох боків, кожна з яких набувала розмірів цілої валізи, коли її відкривали. Кришка мала чотири замки, кожен з яких відкривав різні простори всередині. І — це було дуже важливо — ручку знизу, яка витягалася і тоді утворювала конструкцію зі сходами, що опускалися до маленької, освітленої кімнати, яка, за оцінками Гаррі, могла б умістити близько дванадцяти книжкових шаф.
Якщо вони виробляли такі валізи, то Гаррі не розумів, навіщо комусь мати будинок.
Сто вісім золотих ґалеонів. Ось такою була ціна гарної валізи, трохи використаної. За курсом пʼятдесят британських фунтів за ґалеон, цього було достатньо, щоб купити вживану машину. Валіза була дорожчою за все, що Гаррі купив за своє життя, разом взяте.
Девʼяносто сім ґалеонів. Ось скільки залишилося в мішку золота, яке Гаррі були дозволили взяти з “Ґрінґотсу”.
Професорці Макґонеґел було прикро, судячи з її обличчя. Після довгого дня покупок їй не треба було питати в Гаррі, скільки золота залишилося в мішечку, коли крамар виголосив ціну. З цього випливало, що професорка могла виконувати арифметичні розрахунки подумки без ручки й паперу. Гаррі знову нагадав собі, що науково неосвічений — зовсім не те саме, що дурний.
— Вибачте, парубче, — сказала професорка Макґонеґел. — Це цілковито моя провина. Я б запропонувала повернутися до “Ґрінґотсу”, проте банк вже зачинено для всіх операцій, за винятком екстрених послуг.
Гаррі подивився на неї. Він міркував…
— Ну, — зітхнула професорка Макґонеґел і різко обернулася на місці, — напевно, ми вже можемо йти.
…вона не оскаженіла, коли дитина була посміла відверто не послухатися її. Вона була незадоволена, проте, вона думала замість того, щоб лютувати. Можливо, це лише через те, що десь був безсмертний Темний Лорд, з яким треба боротися, і їй була потрібна прихильність Гаррі. Проте більшість дорослих не змогли б подумати навіть про це. Вони б не враховували майбутні наслідки взагалі, якби хтось нижчий за статусом відмовився підкорятися їм…
— Професорко? — сказав Гаррі.
Відьма повернулася назад і подивилася на нього.
Гаррі глибоко вдихнув. Йому треба було стати трохи злим, щоб спробувати виконати задумане, інакше не було жодних шансів наважитися. Вона не послухала мене, — подумки промовляв він, — Я би взяв більше золота, проте вона не хотіла слухати… Зосередивши весь свій світ на Макґонеґел і потребі спрямувати цю розмову в потбріне русло, він заговорив.
— Професорко, ви гадали, що сотні ґалеонів повністю вистачить на валізу. І тому вирішили не попереджати мене, доки не залишилося лише девʼяносто сім. Саме це й показують дослідження: ось що виходить, коли люди гадають, що залишають собі невеличкий запас на випадок помилки. Вони недостатньо песимістичні. Якби рішення приймав я, я б взяв двісті ґалеонів, просто про всяк випадок. У сховищі було безліч грошей, і я міг би повернути зайві пізніше. Проте я гадав, що ви не дозволите мені цього зробити. Я гадав, що вас розізлить саме запитання. Я помилявся?
— Гадаю, я маю визнати, що ви праві, — сказала професорка Макґонеґел. — Проте, парубче…
— Саме через такі випадки в мене є проблеми з довірою до дорослих, — якимось чином Гаррі не дозволив голосу затремтіти. — Адже вони зляться, якщо ти бодай намагаєшся переконати їх. Для них це ознака непокори й зарозумілості, виклик їхньому вищому племінному статусу. Якщо ти намагаєшся розмовляти з ними, вони зляться. Отже якби мені треба було зробити щось дійсно важливе, я б не зміг довіритися вам. Навіть враховуючи, що ви зацікавлено слухали все, що я казав — адже це також частина ролі, яку грає турботливий дорослий — ви б ніколи не змінили свої дії, не вчинили інакше, хай що б я сказав.
Крамар спостерігав за ними з безсоромним захопленням.
— Я можу зрозуміти вашу позицію, — зрештою сказала професорка Макґонеґел. — Якщо інколи я здаюся надто суворою, будь ласка, не забувайте, що я була вихователькою гуртожитку Ґрифіндор, як мені здається, декілька тисячоріч.
Гаррі кивнув і продовжив.
— Отже, припустімо, що в мене був би спосіб отримати ще ґалеонів з мого сховища без необхідності повертатися до “Ґрінґотсу”, проте з порушенням ролі слухняної дитини. Чи міг би я довіритися вам у такій справі, навіть якби вам довелося вийти з власної ролі професорки Макґонеґел, щоб скористатися цим?
— Що? — сказала професорка Макґонеґел.
— Іншими словами, якби я міг зробити так, щоб сьогоднішній день змінився, і ми взяли достатньо грошей з собою, чи було б це гаразд, навіть якби у ретроспективі це було неминуче пов’язано з нахабною поведінкою дитини щодо дорослого?
— Гадаю… Так… — сказала відьма доволі спантеличено.
Гаррі дістав моковий капшучок і сказав:
— Одинадцять ґалеонів, що з мого родинного сховища.
І в руці Гаррі опинилося золото.
На мить професорка Макґонеґел широко розкрила рота, потім різко зімкнула щелепи. Зіщуливши очі, відьма процідила:
— Де ви взяли ці…
— З мого родинного сховища, як я й сказав.
— Як?
— Магія.
— Навряд чи це можна вважати відповіддю! — кинула професорка Макґонеґел і, закліпавши очима, зупинилася.
— Ні, це не відповідь, чи не так? Я мав би заявити, що я експериментально відкрив справжні таємниці роботи капшучка, що він насправді може надавати обʼєкти звідки завгодно, а не лише зсередини, якщо правильно висловити запит. Проте, насправді, коли я впав на купу золота, то запхав декілька ґалеонів до кишені. Кожен, хто розуміє песимізм, знає, що гроші можуть знадобитися швидко й без попередження. То чи злитеся ви на мене тепер за те, що я ослухався авторитета? Чи радієте, що ми досягли успіху в нашій важливій місії?
Очі крамаря розширилися до розміру блюдець.
А висока відьма стояла мовчки.
— Дисципліну в Гоґвортсі необхідно посилити, — сказала вона після цілої хвилини. — Заради блага всіх учнів. І це має включати вашу ввічливість і слухняність до всіх професорів.
— Я розумію, професорко Макґонеґел.
— Добре. Тепер купуймо цю валізу й гайда додому.
Гаррі почувався наче він зараз блюватиме, чи плескатиме в долоні, чи знепритомніє, чи ще щось. Вперше за все життя його старанні пояснення хоч на когось подіяли. Можливо завдяки тому, що це також вперше, коли дорослому щось дійсно сильно потрібно від нього, проте все одно…
Мінерва Макґонеґел, +1 бал.
Гаррі вклонився, віддав мішечок золота й додаткові одинадцять ґалеонів до рук Макґонеґел.
— Дуже дякую, професорко. Не могли б ви завершити покупку? Мені потрібно відвідати вбиральню.
Крамар знову згадав про улесливість і вказав на нішу в стіні, в якій були двері із золотою ручкою. Гаррі пішов туди і почув, як крамар запитав своїм масним голосом:
— Чи не міг би я поцікавитися, мадам Макґонеґел, хто це був? Я розумію, що він зі Слизерину, напевно третій клас? І з видатної родини, проте я не впізнав…
Грюкання дверей до вбиральні обірвало його слова. Після того, як Гаррі знайшов замок й засунув його, він схопив магічний самоочисний рушник і, тремтячими руками, витер вологу з чола. Гаррі весь був покритий потом, що проступав через його маґлівський одяг, але, принаймні, цього не було видно під мантією.
Сонце сідало, і справді було вже дуже пізно, коли вони знову вийшли до подвірʼя Дірявого Казана, тихого, заповненого листям інтерфейсу між алеєю Діаґон магічної Британії та всім маґлівським світом. (Це була страшенно відокремлена економіка…) Гаррі мав піти до телефонної будки й зателефонувати батькові, щойно він опиниться з іншого боку. Про можливість того, що його багаж вкрадуть, явно не було сенсу хвилюватися. Його валіза мала статус важливого магічного предмета, відповідно, більшість маґлів її навіть не помічала. Ось що можна було отримати в чаклунському світі, якщо є можливість сплатити вартість вживаної машини.
— Отже наші шляхи розходяться на деякий час, — сказала професорка Макґонеґел. Вона зачудовано похитала головою. — Це був найдивніший день мого життя за… багато років. Відколи я почула, що дитина завдала поразки Відомо-Кому. Тепер я озираюся назад і думаю, чи не був то останній розумний день світу.
О, ніби вона має на що жалітися. Гадаєте, ваш день був химерним? Уявіть мій.
— Ви мене дуже вразили сьогодні, — сказав їй Гаррі. — Я мав би зробити вам комплімент вголос, я нагороджував вас балами подумки й все таке.
— Дякую, містере Поттер, — сказала професорка Макґонеґел. — Якби вас вже відсортували до гуртожитку, я б відняла так багато очок, що навіть ваші внуки програвали б кубок гуртожитків.
— Дякую вам, професорко, — напевно, зарано було називати її Мінні.
Ця жінка, напевно, найрозсудливіша доросла з усіх, що Гаррі зустрічав, незважаючи на відсутність наукової освіти. Гаррі навіть роздумував, чи не запропонувати їй друге місце в угрупованні, яке він створить для боротьби з Темним Лордом, хоча, звісно, він недостатньо дурний, щоб сказати це вголос. І яка назва підійшла б до такого угруповання?.. Смертежерожери?
— Я невдовзі побачу вас знову, коли розпочнеться навчання. — сказала професорка Макґонеґел. — І, містере Поттер, щодо вашої палички…
— Я знаю, про що ви попросите, — перервав Гаррі. Він дістав свою дорогоцінну паличку, і, з нападом різкого внутрішнього болю, перевернув у руці, щоб подати її рукояткою. — Беріть. Я не планував був нічого робити, нічогісінько, проте не хочу, щоб вас мучили кошмари про те, як я підриваю свій будинок.
Професорка Макґонеґел швидко захитала головою.
— О ні, містере Поттер! Так не робиться. Я лише хотіла попередити вас не використовувати свою паличку вдома, адже Міністерство може виявляти неповнолітню магію, а вона заборонена без нагляду.
— А, — сказав Гаррі. — Це звучить як дуже розумне правило. Я радий дізнатися, що в чаклунському світі ставляться до такого серйозно.
Професорка Макґонеґел пильно поглянула на нього.
— Ви дійсно так вважаєте.
— Так, — сказав Гаррі. — Я це розумію. Магія небезпечна, і правила існують не дарма. Деякі інші речі також небезпечні. Це я також розумію. Не забувайте, що я не дурний.
— Навряд чи я колись про це забуду. Дякую, Гаррі, через це мені легше довіряти вам щодо певних справ. Поки що, до побачення.
Гаррі повернувся йти — до Дірявого Казана й назовні — до маґлівського світу.
Коли його рука доторкнулася до ручки дверей, він почув останні тихі слова позаду себе.
— Герміона Ґрейнджер.
— Що? — сказав Гаррі, досі тримаючи руку на дверях.
— Знайдіть першокласницю на імʼя Герміона Ґрейнджер у потязі до Гоґвортсу.
— Хто вона?
Проте відповіді не було, а коли Гаррі обернувся, професорка Макґонеґел вже зникла.
Наслідки:
Директор Албус Дамблдор нахилився вперед над своїм столом. Його мерехтливі очі розглядали Мінерву.
— Отже, моя люба, як тобі Гаррі?
Мінерва розкрила рота. Потім закрила. Потім знову відкрила. Не сказала жодного слова.
— Зрозуміло, — похмуро сказав Албус. — Дякую за звіт, Мінерво. Можеш іти.